Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
— Людина має ще одну батьківщину, де всі її вчинки безневинні.
Бонадеся шпорталася з якоюсь зав’язкою. Тим часом вона вже ввійшла до його кімнати. Розмова їй не сподобалась — вона була, як на неї, неделікатна; прізвище вбивці дівчат, про якого так багато писали газети, Банадея вже давно забула й, коли Ульріх про нього заговорив, ледве його згадала.
— Але якщо Моосбруґер, — озвався Ульріх по хвилі, — викликає це тривожне враження безневинности, то що вже казати про оту бідолашну, беззахисну, перемерзлу дівчину з мишачими очима під хусткою, оту Гедвіґ, яка благала, щоб він пустив її до своєї кімнати, і яку він через це вбив?
— Та годі вже! — кинула Бонадея й звела свої білі плечі. Бо такого повороту в їхній розмові Ульріх надав саме тієї підступно вибраної хвилини, коли вже наполовину накинутий одяг його ображеної й спраглої примирення подруги знов утворив на килимі, після того, як вона ступила до кімнати, той невеличкий, звабливо-міфологічний пінявий кратер, що з нього виходить Афродіта. Тому Бонадея вже ледве не зненавиділа того Моосбруґера й, неуважно ужахнувшись, мало не забула про його жертву. Але Ульріх цього не допустив, він заходився різкими мазками змальовувати долю, яка очікувала Моосбурґера.
— Двоє чоловіків накинуть йому на шию зашморг, хоч ніякого зла на нього й не матимуть, — накинуть просто тому, що їм за це заплатять. Подивитися прийдуть, мабуть, душ сто: одні — зі службового обов’язку, другі — через те, що кожному кортить бодай один раз у житті побачити страту. Ошатний добродій — у циліндрі, фраку й чорних рукавичках — затягне зашморг, і ту ж мить двоє його помічників повиснуть на ногах у Моосбруґера, щоб зламати йому в’язи. Потому добродій у чорних рукавичках покладе руку Моосбруґерові на серце й турботливо, мов лікар, переконається, що воно вже не б’ється, бо якщо б’ється, то всю процедуру пророблять іще раз, тільки вже трохи нетерпляче й не так урочисто. А сама ти, до речі, за Моосбруґера чи проти нього? — поцікавився Ульріх.
Повільно і з болем, як людина, невчасно розбуркана зі сну, Бонадея втрачала «настрій» — так вона зазвичай називала свої раптові потяги до подружньої зради. Нерішуче притримавши на хвилю одяг, що сповзав із неї, й уже розв’язану шнурівку, вона мусила зрештою сісти. Як і кожна жінка за таких обставин, Бонадея твердо покладалася на громадський порядок, адже він такий справедливий, що коли тобі треба зробити що-небудь своє, то про нього можна й забути; але тепер, коли їй нагадали про протилежне, вона враз відчула співчуття й солідарність до Моосбруґера-жертви й відкинула будь-яку думку про Моосбруґера-вбивцю.
— Отже, ти — завжди за жертву, — виснував Ульріх, — і проти злочину.
Бонадея висловила цілком зрозуміле почуття, заявивши, що розмовляти про таке за цих обставин — просто непристойно.
— Але якщо ти, Бонадеє, так послідовно виступаєш проти злочинів, — відповів Ульріх, замість одразу вибачитись, — то як ти виправдаєш свої подружні зради?!
Вдаватися до множини було вже й геть неделікатно! Бонадея змовчала, зробила зневажливу міну, сіла в одне з м’яких крісел і скривджено втупилася туди, де стіна сходилася зі стелею.
32. Забута, але надзвичайно важлива історія
з дружиною одного майора
Відчувати свою спорідненість із несосвітенним психопатом нерозважливо, й Ульріх її і не відчував. Але чому один експерт стверджував, що Моосбруґер — психопат, а другий — що не психопат? Звідки в репортерів ота спритність і діловитість, з якою вони описували роботу його ножа? І якими такими властивостями Моосбруґер привернув до себе не меншу увагу й викликав у половини з двох мільйонів людей цього міста не менший жах, ніж сімейна сварка чи розладнані заручини? Чому тут долю Моосбруґера кожне так близько брало до серця і його справа зачіпала загалом приспані сфери душі, тоді як у провінційних містах вона була новиною досить утертою і вже зовсім байдуже її сприймали в Берліні чи в Бреслау, де час від часу з’являлися власні, доморослі Моосбруґери? Ця страшна гра суспільства з його жертвами цікавила Ульріха. Він відчував, що така сама гра відбувається й у ньому. Він не мав сили волі ні для того, щоб звільнити Моосбруґера, ні для того, щоб поспішити на допомогу правосуддю, а почуття його стовбурчилися, мов шерсть у кота. Чимось незбагненним Моосбруґер хвилював його дужче, ніж власне життя — життя, яким він, Ульріх, жив; Моосбруґер захоплював його, мов темний вірш, у якому все трохи спотворене й зміщене і з якого постає роздрібнений і схований у глибині єства сенс.
«Романтика жахів!» — закидав він собі. Захоплюватися жахливим чи недозволеним у припустимій формі мрій і неврозів вельми пасувало, здавалося йому, людям буржуазної доби. «Або — або! — міркував він. — Або ти мені до вподоби, або ні! Або я захищаю тебе в усій твоїй потворності, або я маю дати собі ляпаса, тому що я з нею заграю!» А врешті, доречним, либонь, було б навіть і холодне, однак активне співчуття; щоб запобігти таким випадкам і появі таких постатей, багато чого можна було б зробити вже тепер, якби суспільство саме доклало хоч би половину отих моральних зусиль, яких воно вимагає від своїх жертв. Але потім відкрився ще й зовсім інший бік, з якого можна було поглянути на цю справу, і в Ульріха прокинулися дивні спогади.
Наше судження про будь-який вчинок ніколи не буває судженням про той його бік, котрий Господь винагороджує чи карає; висловився так, хоч це й досить дивно, Лютер. Очевидно, під впливом одного з тих містиків, з якими він певний час товаришував. Певна річ, сказати це могли й багато інших віруючих. Усі вони були, в буржуазному сенсі, люди імморальні. Вони проводили різницю між гріхами й душею, що, попри гріхи, може лишитися незаплямованою, — майже так само, як Макьявелі проводив різницю між метою й засобами. «Людського серця» їх було «позбавлено». «У Христі також була людина зовнішня й внутрішня, і все, що він робив щодо зовнішніх речей, він робив як людина зовнішня, а внутрішня людина при цьому усамітнено застигала», — каже Екегарт. Чи ж могли б такі святі й віруючі зрештою виправдати навіть Моосбруґера?! Відтоді людство, звісно, зробило крок уперед; та якщо це
