Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Ульріх лише мовчки здвигнув плечима; він уже давно забув, про що Бонадея говорила доти, але цієї хвилини вона видалася йому нестерпною.
— Ти справді здатний дорікати за нашу пристрасть мені?
— За кожне таке запитання чіпляється не менше відповідей, ніж бджіл у вулику, — відповів Ульріх. — Увесь душевний безлад людства з його нерозв’язаними проблемами чіпляється окремо за кожне запитання так, що аж гидко стає.
Він сказав, звичайно, лише те, над чим цього дня вже кілька разів замислювався, але Бонадея «душевний безлад» узяла на свій рахунок і вирішила, що це вже занадто. Їй хотілося знов зашторити вікна, щоб у такий спосіб покласти край їхній сварці, але не менше хотілося їй і заридати від болю. І раптом Бонадея, здалося їй, усе збагнула: вона Ульріхові набридла. Через свою натуру досі вона втрачала коханців так, як ото втрачаєш яку-небудь річ, кудись поклавши її, а тоді забувши куди, бо в око тобі впало щось інше; а бувало й так, що вона з коханцями так само швидко розходилась, як і сходилась, і хоч кожне з них, зі свого боку, відчувало жаль, а проте в усьому вбачало втручання якоїсь вищої сили. Отож, коли вона відчула спокійний опір Ульріха, першою її думкою було, що вона постаріла. Їй стало соромно за те, що вона безпорадно й непристойно лежить напівроздягнена на канапі, змушена терпіти всілякі образи. Не розмірковуючи, вона підвелась і схопила свій одяг. Але шарудіння й шелест шовкових чаш, в які вона пірнала, не спонукали Ульріха до каяття. Гострий біль безсилля затьмарив Банадеї очі. «Який же він жорстокий, він зумисне мене образив! — подумки обурювалась вона. — Лежить і не поворухнеться!» І з кожною стрічкою, яку вона зав’язувала, з кожним гапличком, який защіпала, Бонадея чимраз глибше поринала в чорний, мов безодня, колодязь цього давно забутого дитячого болю — усвідомлення того, що тебе покинули. Западали сутінки; Ульріхове обличчя виднілося, немовби в останньому вже світлі; черстве й жорстоке пробивалося воно крізь морок горя. «І як тільки я могла кохати таке обличчя?!» — питала себе Бонадея; і водночас її серце судомно стискали слова: «Навіки втрачений!»
Ульріх, здогадуючись, що вона поклала собі не повертатися, її не спиняв. Бонадея різким рухом поправила перед дзеркалом коси, потому вдягла капелюшка й опустила серпанок. Тепер, коли серпанок закрив їй обличчя, все лишилося в минулому; мить була врочиста, як тоді, коли оголошують смертний вирок чи защіпають, клацнувши, замок на валізі. Ні, тепер він її вже не поцілує, нехай і не думає! Він навіть не здогадується, що пропускає останню нагоду це зробити!
Їй стало так його шкода, що вона ладна була кинутися йому на шию й виплакатись.
34. Гарячий промінь і захололі стіни
Коли Ульріх провів Бонадею вниз і знову лишився сам, працювати далі йому перехотілося. Він вийшов з дому, маючи намір відіслати Вальтерові й Кларисі з посильним кілька рядків і повідомити, що ввечері завітає до них у гості. Проходячи через невелику залу, він завважив на стіні оленячі роги; у них проглядав рух, що нагадував той, яким Бонадея перед дзеркалом опускала серпанок, тільки роги так смиренно не всміхалися. Він роззирнувся, обводячи поглядом те, що його оточувало. Усі ці лінії, замкнуті, перехресні, прямі, вигини й переплетення, з яких складається умеблювання помешкання і які нагромадилися навколо нього, не були ні природою, ні внутрішньою необхідністю, в них усе, до останньої дрібниці сповнювала барокова надпишнота. Струм і серцебиття, які постійно пульсують у всьому, що нас оточує, на мить спинилися. «Я лише випадкова», — ущипливо хихикнула необхідність. «Якщо на мене дивитися неупереджено, то своїм виглядом я не дуже відрізняюсь від обличчя хворого на вовчий лишай», — зізналася краса. Загалом нічого аж такого й не сталося; спав зовнішній блиск, щезло навіювання, урвався ланцюг звички, очікування й напруження, на мить порушилася нестійка, прихована рівновага між почуттями й світом. Усе, що ти відчуваєш і робиш, відбувається певною мірою «в плині життя», й найменше відхилення від цього плину дає тяжкі або страшні наслідки. Це точнісінько так, як коли просто собі йдеш: підіймаєш центр ваги, переносиш його вперед і опускаєш; та досить лише змінити в цьому яку-небудь дрібницю, трохи злякатися цієї готовности опуститися в майбутнє чи бодай їй здивуватись — і вже годі втриматися на ногах! Замислюватися про це не можна. І Ульріхові раптом подумалося, що в усі ті хвилини, яким судилося відіграти вирішальну роль у його житті, в нього зринало те саме відчуття, що оце й тепер.
Він підкликав посильного й передав йому записку. Було близько четвертої години дня, й він вирішив неквапно пройтися пішки. Цей пізньовесняно-осінній день викликав у нього захват. У повітрі відчувалося бродіння. В обличчях людей прозирало щось від плавучої піни. Після одноманітного напруження думок в останні дні тепер на душі в нього було так, немовби його перенесли з в’язниці до м’якої купелі. Він намагався крокувати привітно й пружно. У тренованому гімнастикою тілі стільки готовности до руху й боротьби, що сьогодні це його прикро вразило, мов обличчя старого комедіанта, рясно позначене часто вдаваними фальшивими пристрастями. Достоту так прагнення до правди наповнило його єство формами руху розуму, розклало це єство на різко суперечні одна одній групи думок і надало йому, по суті кажучи, фальшивого й комедіантського виразу, якого набуває все, навіть сама щирість, щойно стає звичкою. Так міркував Ульріх. Він плив, немовби бурун крізь буруни-побратими, якщо можна так висловитись; а чом би й не можна так висловитись, коли людина, напрацювавшись на самоті, повертається до товариства, щаслива тим, що пливе в той самий бік, куди й воно!
У таку хвилину нема, певно, нічого більш далекого, ніж уявлення, нібито життя, яке ведуть люди і яке веде людей, стосується їх не дуже, не до самої глибини душі. І все ж таки про це знає кожен, поки молодий. Ульріх пригадав, який вигляд мав у його очах такий день на цих самих вулицях десяток чи півтори десятка років тому. Тоді все було ще вдвічі прекрасніше, а проте в цьому кипінні жадань дуже виразно проступало нестерпне передчуття, немовби потрапляєш у полон; тривожне відчуття: все, чого я, як мені здається, досягаю, досягає мене; гнітюча підозра, що в цьому світі фальшиві, недбалі й позбавлені
