Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

особисто; він тримав руки в кишенях, а обличчя в нього мало такий спокійний і заспано-щасливий вигляд, неначе в цьому вихорі сонячного проміння він помирав, замерзаючи, приємною смертю, — в цьому і ні в чому іншому полягає, отже, основа й того неминущого явища, яке називають новим поколінням, батьками й дітьми, духовним переворотом, переміною стилю, розвитком, модою й оновленням. Ці пориви буття до відродження обертає на «вічний двигун» не що інше, як ота напасть, що поміж туманним власним і вже застиглим на чужу скойку «я» попередників утелющують знову ж таки лише позірне «я», таку собі не зовсім відповідну групову душу. І якщо бодай трохи напружити увагу, то в останньому майбутньому, яке щойно настало, завжди можна побачити, мабуть, уже прихід Давнього Часу. Ось тільки нові ідеї виявляються тоді на тридцять років старшими, зате задоволеними і трохи оброслими жирком або вже застарілими; це приблизно так, як поряд з осяйним дівочим обличчям бачиш змарніле її матері; або ж ті ідеї не мали успіху, зачахли й скарлючилися, обернувшись на проект реформ, що його обстоює який-небудь старий дурень, якого півсотні його шанувальників називають «наш Великий той і той».

Ульріх знову спинився, цього разу на майдані, де впізнав кілька будинків і згадав про громадські сутички й ідейні заворушення, що супроводжували їхнє спорудження. На пам’ять спливли друзі юности; вони всі були його друзями, незалежно від того, знав він їх особисто чи лише їхні імена, були вони його однолітки чи старші від нього, бунтарі, які мріяли давати світові нові речі й нових людей, і незалежно від того, було це тут чи десь в інших місцях, які йому випадало пізнати. Тепер ці будинки стояли, мов добропорядні тіточки в старомодних капелюшках, у надвечірньому світлі, що вже починало бліднути, стояли непримітно й мило-мило, хоч аж ніяк не зворушливо. Так і хотілося всміхнутись. Тим часом ці релікти позбулися будь-яких претензій, але люди, котрі покинули їх, устигли поставати вже професорами, знаменитостями й просто іменами, відомою частиною відомого прогресивного розвитку; вони більш чи менш коротким шляхом перейшли зі стану туманности до стану застиглости, тож коли-небудь історія, описуючи їхнє сторіччя, принагідно повідомить: «У той час тут жили…»

35. Директор Лео Фішель і принцип недостатніх підстав

Цієї миті роздуми Ульріха урвав один його знайомий, який несподівано до нього звернувся. Саме цього дня той знайомий, виходячи вранці з дому, відкрив свою теку і в її бічному відділенні виявив, прикро вражений, циркуляр від графа Ляйнсдорфа, на який уже давно мав, та забув, відповісти, бо його здоровий діловий розум не любив патріотичних акцій, ініційованих високими колами. «Безнадійна справа», — мабуть, мовив тоді той знайомий сам до себе; при людях він такого ніколи не сказав би, боронь Боже, але його пам’ять — так уже влаштована наша пам’ять — утнула з ним злий жарт, пішовши на повідку в першої, емоційної й неофіційної реакції, і, замість дочекатися виваженого рішення, недбало махнула на ту справу рукою. Отож у листі, коли чоловік відкрив його знову, виявилося щось украй йому неприємне, те, чого він першого разу взагалі не помітив: це було, власне, всього-на-всього одне слівце, яке в циркулярі траплялося в різних місцях, але цьому статечному чоловікові з текою в руці воно вартувало кількох хвилин нерішучости перед виходом з дому, і слівце те було «істинний».

Директор Фішель — бо його звали саме так: директор Лео Фішель із Ллойд-банку, а власне, всього-на-всього прокурист зі званням директора; Ульріх міг вважати себе його молодшим товаришем у минулому й у свій останній приїзд був у досить дружніх взаєминах з його донькою Ґердою, але після повернення навідався до неї лише один раз, — отож директор Фішель знав його ясновельможність як чоловіка, що йшов у ногу з часом і змушував свої гроші працювати; ба більше, перебравши вузлики у своїй пам’яті, він «котирував» — є такий діловий термін — графа як особу вельми важливу, адже Ллойд-банк був однією з тих установ, котрим граф Ляйнсдорф доручав вести свої біржові справи. Тим-то Лео Фішель і не міг збагнути, чому так недбало поставився до цього зворушливого запрошення, в якому його ясновельможність закликав обране коло людей бути готовими до великої спільної праці. Сам Лео Фішель увійшов до цього кола, власне, лише завдяки особливим обставинам, про які ми згадаємо далі, і все це й стало причиною того, чому він, щойно вздрівши Ульріха, відразу кинувся до нього; він довідався, що Ульріх пов’язаний з цією справою, до того ж «посідає чільне місце» — що було однією з тих незбагненних чуток, які, однак, нерідко слушно передають правду ще доти, як вона стає правдою, — і тепер спрямував на нього, мов кишеньковий пістолет-дубельтівку, троє запитань: що, власне, той розуміє під «істинною любов’ю до батьківщини», «істинним проґресом» та «істинною Австрією»?

Ульріх, зненацька наполоханий, але все ще в колишньому своєму настрої, відповів тією манерою, якою розмовляв із Фішелем завжди:

 — Пе-еН-Пе.

 — Пе… що?

Директор Фішель простодушно повторив літера в літеру сказане Ульріхом, не думаючи цього разу ні про які жарти, бо, хоч такі скорочення були поширені тоді рідше, ніж тепер, той, хто мав до діла з картелями та всілякими великими об’єднаннями, ці скорочення знав, і вони викликали довіру. Але потім Фішель усе ж таки промовив:

 — Не жартуйте, прошу вас! Я поспішаю на нараду.

 — Принцип недостатніх підстав! — розшифрував скорочення Ульріх. — Адже ви — філософ і знаєте, мабуть, що розуміють під принципом недостатніх підстав. Людина робить виняток із цього правила лише для самої себе; у нашому реальному — я маю на увазі, в нашому особистому й у нашому суспільно-історичному — житті завжди стається те, для чого, власне, немає жодних вагомих підстав.

Лео Фішель завагався, не знаючи, заперечити чи ні; директор Лео Фішель із Ллойд-банку любив пофілософувати, є ще такі люди на практичній ниві; але він справді поспішав, тому відповів:

 — Ви не хочете мене зрозуміти. Я знаю, що таке прогрес, знаю, що таке Австрія, і, либонь, знаю також, що таке любов до батьківщини. Але я, мабуть, не в змозі досить чітко уявити собі, що таке істинна любов до батьківщини, істинна Австрія й істинний прогрес. Ось про що я вас питаю!

 — Гаразд. Чи знаєте ви, що таке ензим або що таке каталізатор?

Лео Фішель тільки ухильно підвів руку.

 — З боку матеріального