Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Ще хвиля, і Клариса з Вальтером, мов два поставлені на сусідні колії локомотиви, вже ринулися вперед. П’єса, яку вони виконували, летіла їм назустріч, мов мерехтливі стрічки рейок, зникала в громохкій машинерії і влягалася позад них дзвінким, відчутним на слух краєвидом, що в якийсь дивовижний спосіб нікуди не відступав. У такій шаленій їзді всі почуття цих двох людей стискалися водно; слух, кров, м’язи ставали безвольною жертвою того самого відчуття; мерехтливі стінки звуків, нахиляючись, спрямовували їхні тіла в ту саму колію, одночасно згинали їх, розширювали й звужували груди в єдиному подиху. За дрібку секунди крізь Вальтера й Кларису пролітали веселощі, смуток, лють і страх, кохання і ненависть, жадання й пересит. Це було злиття водно, що нагадувало злиття у глибокому жаху, коли сотні людей, щойно в усьому різних, однаково загрібають руками повітря в намаганні втекти, видають однакові безглузді звуки, однаково роззявляють роти й витріщають очі, коли марна сила кидає всіх жужмом уперед і назад, ліворуч і праворуч, коли всі разом тремтять, метаються, здригаються й кричать. Але не було в цьому злитті отої тупої, могутньої сили, яку має життя, де подібне стається не так легко, зате, не зустрічаючи опору, стирає все особисте. Гнів, кохання, щастя, веселощі й смуток, що їх у цьому леті зазнавали Клариса й Вальтер, були не завершеними почуттями, а чимось не багато більшим, ніж їхня тілесна оболонка, розбурхана до шаленства. Обоє сиділи на своїх дзиґликах заціпеніло й непритомно, і не були вони ні на що розгнівані, ні в що закохані й ні чим не засмучені, або кожне було розгніване на щось своє, закохане в щось своє, засмучене чимось своїм, кожне думало по-різному й кожне про своє; воля музики поєднувала їх у бездонній пристрасті й водночас лишала їм щось відсутнє, як у гіпнотичному сні.
Кожне з них відчувало це по-своєму. Вальтер був схвильований і щасливий. Як і більшість музикальних людей, він сприймав ці розбурхані хвилі й ці схожі на почуття внутрішні бентеги, тобто оте розтривожене тілесне підгрунтя душі, за просту мову вічности, що поєднує всіх людей. Він був у захваті від того, що притискав до себе Кларису міцною рукою первісного почуття. Цього дня Вальтер прийшов зі своєї контори додому раніше, ніж завжди. Він працював над каталогізацією мистецьких творів, які ще були позначені рисами великих, цілісних часів і випромінювали загадкову силу волі. Клариса зустріла його привітно; тепер, у незмірному світі музики вона була міцно до нього прив’язана. Цього дня все несло в собі таємничий успіх, нечутний марш, як буває тоді, коли боги в дорозі. «Може, нині саме той день?» — думав Вальтер. Адже він не хотів повертати Кларису до себе примусом, а хотів, щоб десь глибоко в її єстві прокинулося внутрішнє усвідомлення й вона сама ніжно прихилилася до нього.
Рояль барабанив блискучими головками нот у повітряну стіну. Хоча цей процес за своїм походженням був цілком реальний, кімнатні стіни зникали, й натомість зводилися золоті стіни музики, поставав таємничий простір, де «я» і світ, сприйняття й почуття, внутрішнє й зовнішнє проникають одне в одне у цілком незбагнений спосіб, тоді як сам цей простір складається суціль із відчувань, певности, точности, ба навіть з ієрархії блиску упорядкованих подробиць. До цих чуттєвих подробиць і були прикріплені нитки емоцій, що тяглися з розбурханого марева душ; і марево це віддзеркалювалося в точності стін і здавалося саме собі чітким. Мовби лялечки в коконах, висіли на цих нитках і променях душі обох піаністів. І що щільніше вони були загорнені й ширше розходилися промені, то більшу насолоду діставав Вальтер, і мрії його набули такого дитинного вигляду, що він заходився час від часу надто сентиментально й фальшиво наголошувати на окремих звуках.
Та ще доти, як це почалося й породило іскру звичайних почуттів, що, промкнувшися крізь золотистий туман, відновила між обома земні взаємини, Кларисині думки своїм характером уже так різнилися від Вальтерових, як це може бути лише у двох людей, котрі з однаковими, мов у близнюків, жестами відчаю й раювання поруч кудись мчать. У колихких туманах виникали убрази, зливалися, напливали один на один, зникали.
Так міркувала Клариса, таку вона мала манеру; нерідко в неї зринало одночасно кілька думок одна в одній; нерідко не зринало жодної, але тоді вона відчувала, що думки, мов демони, чатують десь за кулісами, і часова послідовність почувань, яка решті людей слугує надійною опорою, у Клариси оберталася на пелену, що то збиралася щільними складками, то розсіювалась до майже невидимого серпанку.
Троє людей були цього разу навколо Клариси — Вальтер, Ульріх і вбивця жінок Моосбруґер.
Про Моосбруґера їй розповів Ульріх.
У цій історії привабливе й відразливе змішалися в дивні чари.
Клариса гризла корінь кохання. Він роздвоєний і суперечливий, з поцілунками й укусами, із затриманими одне на одному поглядами й стражденно відведеними в останню мить очима. «Невже злагода штовхає до ненависти? — питала вона себе. — Невже добропристойне життя не може обійтися без прикрощів? Невже мир і спокій потребують жорстокости? Невже лад вимагає, щоб його нівечили?» Ось які думки викликав і воднораз не викликав Моосбруґер. Під грім музики навколо Клариси бурхала світова пожежа — пожежа, яка ще не вихопилася назовні; вона пожирала крокви й лати всередині будівлі. Але це було і як у порівнянні, де речі однакові й воднораз усе ж таки зовсім різні, а з неподібности подібного й подібности неподібного встають два стовпи диму з казковим ароматом печених яблук і кинутих у вогонь соснових гілок.
«Можна було б грати й грати, без упину», — сказала собі Клариса й, коли п’єса скінчилася, хутко перегорнула ноти назад і почала грати спочатку. Вальтер збентежено всміхнувся й приєднався до неї.
— А що в Ульріха, власне, спільного з математикою? — спитала вона.
Вальтер стенув плечима, не кидаючи грати, так наче вів автомобіль на перегонах.
«Отак грати б і грати, до самого кінця, — думала Клариса. — Якби можна було грати, не спиняючись, до кінця життя, чим би тоді
