Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

мов у соціальному експерименті, а емоції, котрі в цей час не задіяні, просто зависають у повітрі; хто нині ще скаже, що його гнів — то гнів таки його, коли йому зусібіч нашіптують стільки людей і в них більше тями, ніж у нього?! Виник світ властивостей без людини, світ емоцій — без того, хто їх відчуває, і дуже схоже на те, що в ідеальному випадку людина взагалі вже не матиме емоцій особисто, а приємний тягар особистої відповідальности розчиниться в системі формул імовірних значень. Очевидно, занепад антропоцентричного світогляду, який так довго вважав людину центром всесвіту, але вже кілька сторіч тому почав хиріти, нарешті торкнувся й самого «я», бо віра, що в емоціях найважливіше — це їх відчувати, а в діях — діяти, більшості людей починає здаватися наївною. Трапляються ще, певно, люди, які живуть цілком особистим життям; вони кажуть: «Учора ми були в того й того», або: «Сьогодні ми зробимо те й те», — і тішаться з цього, не шукаючи за цим жодного іншого змісту й значення. Вони люблять усе, чого торкаються їхні пальці, і являють собою приватні особи такою мірою, якою це можливо; світ, стикаючись із ними, відразу робиться світом особистим і виграє веселкою. Мабуть, вони дуже щасливі; але ця порода решті людей зазвичай уже здається безглуздою, хоч іще аж ніяк не з’ясовано — чому… Й, отак розмірковуючи, Ульріх з усмішкою на вустах мусив раптом зізнатися собі, що він, незважаючи ні на що, — все ж таки вольова особистість, хоч ані волі, ані особистости в ньому й нема.

40. Чоловік з усіма властивостями, хоч йому до них і байдуже.

Князя духу заарештовують, а в паралельної

акції з’являється почесний секретар

Неважко змалювати в загальних рисах цього тридцятидворічного чоловіка на ім’я Ульріх, навіть коли він сам знає про себе лише те, що йому однаково близько й однаково далеко до всіх властивостей і що всі вони, незалежно від того — надбав він їх чи ні, йому чомусь на диво байдужі. Жвавий розум, основою якого стали просто вельми різноманітні здібності, в нього поєднується ще й з певною аґресивністю. За своїм складом розум у нього чоловічий. Він не сентиментальний, коли це стосується решти людей, і досі рідко входив у їхнє становище, крім тих випадків, коли хотів познайомитися з ними ближче й використати їх для досягнення власних цілей. Чужих прав він не поважає, якщо не поважає того, хто їх має, а таке трапляється рідко. Бо з часом у ньому певною мірою розвинулася готовність заперечувати, гнучка діалектика відчуття, яка легко схиляла його вбачати шкоду в тому, що всі схвалюють, а щось заборонене, навпаки, захищати й відкидати обов’язки з обуренням, продиктованим бажанням придумати собі обов’язки власні. Та, попри це бажання, моральне верховенство над собою він полишає, за окремими винятками, які сам собі дозволяє, просто лицарським правилам пристойности, що їх у буржуазному суспільстві дотримуються майже всі чоловіки, поки живуть у нормальних умовах, і в такий спосіб з погордою, безцеремонністю й недбалістю людини, покликаної робити своє, живе життям якоїсь іншої людини, котра своїм нахилам і здібностям знаходить більш чи менш звичайне й корисне для суспільства застосування. Він звик за природним покликом і без марнославства вважати себе засобом для досягнення досить високої мети, пізнати яку сподівався ще встигнути, й навіть тепер, на початку року спраглої до чогось тривоги, після того, як усвідомив, що життя його спливає без керма й вітрил, у нього невдовзі знову зродилося відчуття, що він на правильному шляху, й своїми планами він собі аж такого клопоту не завдавав. Не дуже воно легко розпізнати в такій натурі її рушійну пристрасть; хист і обставини сформували її різнобічною, долю її ще не оголила жодна по-справжньому вперта протидія, а головне — для остаточного рішення їй бракує ще чогось такого, про що вона й сама не знає. Ульріх — людина, яку щось змушує жити наперекір самій собі, хоча ніякого примусу він начебто й не відчуває.

Порівняння світу з лабораторією знову пробудило в ньому один давній образ. Колись він часто уявляв життя, яким хотів би його бачити, — таким собі великим дослідницьким центром, де вчені випробовують найкращі наявні й відкривають нові способи бути людиною. Інша річ, що працювала вся та лабораторія майже без будь-якого плану й не мала ні керівників, ні теоретиків. Можна, либонь, сказати, що він не проти був би стати кимось на кшталт князя й володаря духу. Та й хто, зрештою, був би проти?! Адже це так природно, що дух вважають чимось найвищим, тим, що панує над усім. Цього вчать. Усе, що має змогу, прикрашає себе духом, чепуриться. Дух у поєднанні з чимось іще — найпоширеніша річ у світі. Дух вірности, дух любови, мужній дух, освічений дух, величний дух сучасности. Ми свято берегтимемо дух тієї чи тієї справи й діятимемо в дусі нашого руху! Як твердо й гідно це звучить на всіх, навіть на щонайнижчих рівнях! Решта, повсякденні злочини чи ревне користолюбство, поряд із цим здається чимось таким, у чому люди просто не хочуть зізнаватися, — брудом, що його Бог вичищає з-під нігтів у себе на ногах.

Та коли дух зостається сам, голим іменником, лисим, мов привид, якому нам так і кортить позичити простирадло, — що тоді? Можна читати поетів, вивчати філософів, купувати картини й цілісінькі ночі провадити за бесідами, але те, що внаслідок цього ти надбаєш, — хіба то дух? Припустімо, ти його таки надбав — та хіба потім ти ним володітимеш? Ох, як же міцно пов’язаний цей дух із випадковою формою своєї появи! Він проходить крізь людину, котра прагне його ввібрати, й лишає по собі тільки трішечки потрясіння. Що нам з усім цим духом робити? Він знов і знов множиться в астрономічних кількостях на горах паперу, каміння, полотна, і його так само ненастанно, витрачаючи неймовірно багато нервової енергії, вбирають у себе й поглинають. Але що стається з ним потім? Може, він зникає, як міраж? Чи розпадається на часточки? Уникаючи земного закону збереження матерії? Часточки пилу, що осідають у нас і помалу влягаються, не витримують жодного порівняння з такою величезною кількістю. Куди він дівається, де він, що він, власне, таке? Може, якби люди знали про нього більше, навколо