Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Але Вальтерові все ж таки здалося, що поміж обуренням і гнівом, якими дихали її слова, на нього війнуло дурманно-згубною крупинкою чогось такого, що не було гнівом.
Настав вечір. Кімната була чорна. Рояль був чорний. Тіні двох закоханих були чорні. Кларисині очі світилися в темряві, спалахнувши, мов свічки, а у Вальтеровому роті, перекошеному від болю, емаль на одному зубі поблискувала, наче слонова кістка. Хай там які державні акції звершувалися десь там, у світі, а це була, здавалося, попри всі свої прикрощі, одна з тих миттєвостей, задля яких Господь сотворив землю.
39. Людина без властивостей складається з властивостей без людини
Однак Ульріх цього вечора не прийшов. Після того, як директор Фішель поквапно від нього вшився, Ульріх знов повернувся в думках до питання своєї юности: чому світ так страшенно прихильно сприймає всі нещирі й вищою мірою неправдиві слова. «На крок уперед посуваєшся щоразу саме тоді, коли брешеш, — подумав він. — Треба було сказати йому й про це».
Ульріх був чоловік пристрасний, але під пристрастю тут слід розуміти не те, що пристрастями називають загалом. Щоправда, було, мабуть, щось таке, що кидало його в пристрасті знов і знов, і то була, можливо, й пристрасть, але у схвильованому стані й у самих його схвильованих діях він поводився пристрасно й байдужно воднораз. Ульріх побував у всіх бувальцях, в яких тільки можна побувати, й відчував, що й тепер іще щохвилини ладен кинутися в що-небудь, хай навіть для нього зовсім не значуще, аби лиш воно пробуджувало в ньому інстинкт діяти. Тому він не дуже й перебільшив би, якби сказав про своє життя, що все в ньому відбувалося так, немовби було пов’язане радше із самим собою, ніж із ним. За А завжди йшло Б — чи то в боротьбі, чи то в коханні. Отож йому лишалося, певно, тільки вважати, що особисті властивості, яких він у всьому тому набував, пов’язані скоріше одна з одною, ніж із ним, і справді, кожна з них, коли він придивлявся до себе пильніше, стосувалася його не більше, ніж решти людей, котрі могли мати її також.
Однак визначають твоє обличчя, поза всяким сумнівом, усе ж таки вони, і складаєшся ти з них, навіть якщо ти й вони — не те саме; отож іноді у спокійному стані ти здаєшся собі не менш чужим, ніж у схвильованому. Якби Ульріхові довелося сказати, який же він насправді, то він збентежився б, тому що, як і багато інших людей, ще ніколи не випробовував себе інакше, ніж на якому-небудь завданні й у своєму ставленні до нього. Його почуття власної гідности було ані вражене, ані зніжене й марнославне, і воно не відчувало потреби в тому лагодженні й змащенні, що їх називають випробуванням власного сумління. Чи сильною натурою він був? Цього він не знав; можливо, в цьому він припускався фатальної помилки. Але те, що він завжди був людиною, котра покладається на власні сили, — це безперечно. Він і тепер не мав сумніву в тому, що ця різниця між наявністю власного досвіду та властивостей і їхньою відчуженістю, — всього-на-всього різниця в манері триматись, у певному сенсі вольовий акт чи обраний ступінь між загальноприйнятим і особистісним, ступінь, на рівні якого живеш. Якщо сказати зовсім просто, то до речей, які з тобою стаються або які ти робиш сам, можна ставитись більш загально або більш особисто. Який-небудь удар можна сприйняти не лише як біль, але й як образу, внаслідок чого він стає нестерпним; але на нього можна подивитись і зі спортивного погляду, як на перешкоду, що не має тебе ані злякати, ані вкинути в сліпий гнів, і тоді такий удар нерідко й узагалі не помічають. Але в цьому другому випадку ти просто ставиш цей удар в якийсь загальний причинний зв’язок, а саме у зв’язок із бійкою, а суть удару виявляється залежною від завдання, яке він має виконати. І саме цей феномен — що певний досвід набуває свого значення, ба навіть свого змісту лише завдяки своєму місцю в ланцюгу послідовних дій — демонструє кожна людина, котра розглядає його не як подію суто особисту, а як виклик своїм духовним силам. Тоді й вона не так глибоко відчуває те, що робить; але дивна річ: те, що в боксі сприймають як духовну перевагу, у людей, до боксу не причетних, щойно в них прокидається схильність жити духовним життям, називають лише холоднокровністю й браком емоцій. Вдаються, до речі, ще й до всіляких розмежувальний способів, щоб, залежно від ситуації, демонструвати поведінку загальну чи особистісну або спонукати до тієї чи тієї. Якщо вбивця діє професійно, його звинувачують у винятковій жорстокості; якщо професор не кидає розв’язувати задачу і в обіймах дружини — це вже, мовляв, обурлива черствість; якщо політик підіймається вгору по трупах, це, залежно від його успіхів, називають або підлістю, або величчю; зате від вояків, катів і хірургів просто-таки вимагають, навпаки, саме такої непохитности, яку в когось іншого засуджують. Нема потреби й далі розмірковувати про моральний бік цих прикладів: сумнівність, з якою щоразу йдуть на компроміс між об’єктивно слушним і особисто слушним, — мов на долоні.
Ця сумнівність стала широким тлом у питанні особистости Ульріха. Колись особистістю ставали з чистішим сумлінням, ніж тепер. Люди нагадували колосся в полі; Бог, град, пожежі, чума й війни розхитували те колосся на всі боки, мабуть, дужче, ніж нині, але загалом не в усіх містах і не в усіх місцях одразу, як на ниві, а якщо, крім того, для окремого колоска лишалося ще й якесь особисте похитування, то за нього треба було відповідати й воно мало чітко визначені межі. А ось нині, навпаки, головний тягар відповідальности лежить не на людині, а на взаємозв’язку речей. Хіба ж не видно, що емоції позбулися залежности від людини? Вони перейшли до театру, книжок, звітів дослідницьких закладів та експедицій, об’єднань за інтересами й релігійних спільнот, які одні види емоцій розвивають коштом інших,
