Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Але й поліціянта тим часом стало втричі більше; разом з охоронцями порядку збіглися перехожі, й п’яний кинувся на землю, не даючи себе заарештувати. І цієї миті Ульріх повівся необачно. Почувши в натовпі слова «образа його величности», він зауважив, що цей чоловік у такому стані не здатний завдати образи будь-кому й що його треба відіслати проспатись. Ульріх сказав це просто так, не дуже замислюючись, але не на тих натрапив. П’яний закричав, щоб і Ульріх, і його величність забиралися в… Провину за цей рецидив поліціянт склав на втручання збоку і грубо зажадав від Ульріха вшиватися геть. Але той не звик дивитися на державу інакше, ніж на готель, де кожне має право на шанобливе обслуговування, й заборонив поліціянтові розмовляти з ним таким тоном, і це несподівано наштовхнуло поліцію на думку, що одного п’яного на трьох поліціянтів замало, тож вони прихопили із собою заразом і Ульріха.
Його руку стисли пальці чоловіка в мундирі. Ульріхова рука була багато дужча, ніж цей образливий захват, однак розімкнути його, не ризикуючи вступити в безнадійну сутичку з озброєною державною владою, він не зважився, отож урешті йому не лишилося нічого іншого, як ввічливо попросити в поліціянтів дозволу піти з ними добровільно. Караулка містилася в будівлі районного відділку поліції, і щойно Ульріх туди ступив, від підлоги й стін на нього повіяло казармою; тут тривала така сама похмура боротьба між брудом, що його вперто вносили сюди, й сильнодіючими дезінфекційними засобами. Потім він помітив тут неодмінний символ цивільної влади — два письмові столи за дерев’яною перегородкою, в якій бракувало кількох стовпчиків; власне, то були й не столи, а такі собі письмові тумби на дуже низеньких кулястих ніжках, укриті пропаленим і порваним сукном і поліровані ще за часів імператора Фердинанда жовто-бурим лаком, від якого там і сям звисали вже останні пелюсточки. Третім цю кімнату заповнювало гнітюче відчуття, що тут треба чекати, не маючи права ставити запитань. Його поліціянт доповів начальству про причину арешту й став, як стовп, поруч з Ульріхом; той одразу спробував щось пояснити; унтер-офіцер, який командував цією фортецею, підвів одне око від формуляру, де щось писав, коли конвойний увів заарештованого, оглянув Ульріха, потому око опустилося, й унтер мовчки заходився писати далі. В Ульріха зринуло відчуття безкінечности. Нарешті унтер відсунув аркуша набік, узяв з полиці якусь книгу, зробив у ній запис, потрусив його піском, поклав книгу на місце, взяв ще одну, зробив запис, потрусив піском, дістав зі стосу однакових тек одну з них і почав працювати вже над нею. В Ульріха склалося враження, немовби розгортається ще одна безкінечність, і в ній небесні світила регулярно кружляють кожне своєю орбітою, а його самого на світі нема.
Відчинені двері з канцелярії вели до коридору, вздовж якого йшли «собачі будки» — камери. Туди відразу й відвели Ульріхового підопічного; його вже не було чути — хміль, мабуть, нарешті подарував йому благословенний сон. Та відчувалися вже інші моторошні події. До коридору з камерами вів, судячи з усього, ще один вхід; Ульріх раз у раз чув, як важко тупали, входячи й виходячи, люди, як гупали двері, чув стишені голоси, й зненацька, коли знов когось привели, один із тих голосів знявся над рештою й відчайдушно заблагав:
— Якщо маєте бодай крихту людського співчуття, не заарештовуйте мене!
Слова канули, наче в безодню, і цей заклик до функціонера виявити співчуття пролунав на диво недоречно, майже сміховинно, тому що функції треба виконувати по-діловому й тільки. Унтер-офіцер на хвилю підвів голову, не зовсім відірвавшись від своїх паперів. Ульріх почув важке човгання багатьох ніг, чиї тіла вочевидь німо навалювалися на тіло, що чинило опір. Потім похитнувся звук лише двох ніг, як після штурхана. Після цього гучно хряснули двері, клацнув засув, чоловік у мундирі вже знову схилив над столом голову, й у повітрі зависло мовчання крапки, поставленої там, де треба — в кінці речення.
Та Ульріх, схоже, помилився, гадаючи, що сам він ще не дозрів для поліційного космосу, бо унтер, уже вкотре підвівши голову, нарешті поглянув і на нього; щойно написані й ще не посипані пісочком рядки так і блищали вологою; і раптом виявилося, що справа Ульріха тут уже давно вступила в ділове впровадження. Прізвище й ім’я? Вік? Місце роботи? Домашня адреса?… Ульріха допитували.
Він мав таке враження, немовби потрапив до якоїсь машини, й вона почала розчленовувати його на позбавлені особистости, загальні складові частини ще доти, як узагалі зайшла мова про його провину чи невинність. Його прізвище й ім’я, ці двоє за змістом найбідніших, але емоційно найбагатших слів у мові, не означали тут анічогісінько. Його робіт, якими він здобув повагу в науковому світі — а цей світ загалом вважають усе ж таки солідним, — у тутешньому світі не було; про них Ульріха жодного разу не спитали. Його обличчя мало значення лише як сукупність прикмет; доти він, здавалося йому, ніколи не замислювався про те, що очі в нього — сірі й були одним із тих чотирьох офіційно визнаних різновидів очей, яких загалом мільйони; чуб був світло-русявий, зріст — високий, обличчя — овальне, й особливих прикмет він не мав, хоч сам щодо цього дотримувався іншої думки. Сам він відчував, що зріст у нього високий, плечі — широкі, огруддя видавалося вперед, мов напнуте на щоглі вітрило, а кожен суглоб тіла, коли він гнівався, сперечався чи коли до нього горнулась Бонадея, замикався, ніби неширокими стальними наростами, м’язами; і навпаки, коли читав книжку, яка його захоплювала, або коли на нього віяло подихом великого безпритульного кохання, сенс існування якого йому ніколи не щастило осягти, то був тонкий, тендітний, темний і м’який, мов зависла у воді медуза. Отож навіть у ці хвилини йому ще стало глузду зняти статистичні чари зі своєї особи, і застосований до нього в цьому поліційному органі метод оцінювання й опису захопив його, як любовний вірш, складений дияволом. Найдивовижніше, як виявилося, тут було те, що поліція не тільки може розчленувати людину так, що від неї нічого не лишається, а й що з цих нікчемних складових частин вона непомильно знову її складає й по них упізнає. І щоб це зробити, їй потрібно лишень мати в руках щось невагоме — те, що вона називає підозрою.
Раптом Ульріх збагнув, що виплутатись із становища, в якому він опинився через свій
