Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

вістрями до невеличкої машинки, яка стояла на ріжку столу й, коли покрутити її за ручку, стругала дерево так досконало, що, коли спробувати зробити це вдруге, від олівця вже не відпадало жодного волоконця; потому дівчина знов розклала олівці біля м’яких, мов оксамит, аркушів паперу, — по три різних біля кожного аркуша, — й на думку їй спало, що ця досконала машинка, яку їй довірили обслуговувати, походить з Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому, бо саме звідти напередодні ввечері її приніс слуга разом з олівцями й папером. Тим часом настала сьома година; Рахель хутко окинула ґенеральським поглядом усі дрібниці й поквапилася з кімнати, щоб розбудити господиню, бо вже на чверть по десятій було призначено засідання, а Діотима, коли господар пішов, ще ненадовго лишилася в ліжку.

Такі ранки з Діотимою давали Рахель виняткову радість. Словом «любов» її не означити; скоріше тут пасує «побожна шанобливість»; розуміти її потрібно так, що людину сповнює глибока, неймовірна шанобливість до когось іншого, вона заповнюю просто всю її душу, й там уже не лишається місця навіть для неї самої, для людини. Після тієї пригоди на батьківщині Рахель мала тепер уже півторарічну доньку й щомісяця, кожної першої неділі, акуратно віддавала жінці, яка виховувала дівчинку, велику частину своєї платні; того ж таки дня вона й зустрічалася з дитиною; та хоча своїми материнськими обов’язками Рахель і не нехтувала, вона вбачали в них лише покару, заслужену в минулому, і почуття її знову стали почуттями дівчини, цнотливу плоть якої ще не відкрило кохання. Рахель ступила до Діотиминого ліжка, і її погляд святобливо — так альпініст зводить очі на снігову вершину, що здіймається з уранішніх сутінків у першу блакить, — ковзнув плечем господині, перше ніж її пальці торкнулися перламутрово-ніжного тепла шкіри. Потім дівчина з насолодою вдихнула тонкі й складні пахощі руки, що сонно вистромилася з-під ковдри, даючи себе поцілувати (на ній ще лишився запах парфумів учорашнього дня, а також випари нічного спокою); нарешті Рахель підставила голій ступні, що сліпо обмацувала підлогу, пантофлю й перехопила вже трохи пробуджений погляд. Чуттєвий доторк до цього чарівного жіночого тіла не був би для неї, однак, таким прекрасним, якби всю її не пронизувало усвідомлення моральної значущости Діотими.

 — Чи поставила ти для його ясновельможности стільця з поруччям? А на столі там, де сидітиму я, срібного дзвоника? А там, де сидітиме секретар і вестиме протокол, чи поклала дванадцять аркушів паперу? І шість олівців, Рашель, шість, а не три перед місцем секретаря? — допитувалась Діотима.

Після кожного з цих запитань Рахель ще раз перелічувала подумки на пальцях усе, що зробила, й від шанолюбства лякалася так, немовби стояло питання життя і смерти. Нарешті господиня накинула халатика й рушила до кімнати, де мало проходити засідання. Її метод виховання «Рашель» полягав у тому, що вона, хай там що робила чи лишала недоробленим покоївка, щоразу нагадувала їй: це потрібно розглядати не тільки як справу особисту, потрібно не забувати й про її загальне значення. Коли Рахель розбивала склянку, то «Рашель» довідувалася, що ця шкода сама собою зовсім невелика, але ж прозоре скло — символ повсякденних дрібних обов’язків, яких око майже не бачить, бо йому подавай щось вище, піднесеніше, і саме через це слід приділяти виняткову увагу… І від такого церемонно-ввічливого тону в Рахель, поки вона змітала на купку бите скло, на очі набігали сльози щастя й каяття. Відколи Рахель прийшла сюди на службу, кухарки, від яких Діотима вимагала коректно мислити й визнавати власні помилки, уже не раз мінялись, одначе дівчина ці дивні фрази любила всім серцем, як любила імператора, похорони й мерехтливі свічки в сутінках католицьких церков. Час від часу вона, щоб якось виплутатися з прикрої ситуації, брехала, але потім у неї прокидалася до себе огида; ні, трішечки збрехнути вона, мабуть, навіть любила, бо завдяки невеличкій брехні відчувала всю свою огидність порівняно з Діотимою; але брехати Рахель дозволяла собі зазвичай лише тоді, коли мала надію тайкома й хутенько брехню обернути на правду.

Коли одна людина отак щоразу й у всьому озирається на другу, то може статися, що власне тіло від неї просто-таки відлетить і, мов невеличкий метеорит, упаде на сонце другого тіла. Діотима не знайшла нічого такого, що викликало б у неї невдоволення, й лагідно поплескала маленьку свою служницю по плечу; потому обидві рушила до ванної й приступили до туалету для цього великого дня. Коли Рахель доливала теплої води, спінювала мило чи волохатим рушником витирала Діотимине тіло так сміливо, ніби воно було її власне, все це давало їй куди більшу насолоди, ніж якби то було й справді всього-на-всього її власне тіло. Воно здавалося їй нікчемним і не гідним довіри, а вже щоб його порівнювати, то вона про це й не думала; на душі в неї, коли вона торкалася скульптурної повняви Діотими, було так, як у рекрута-селюка, що потрапив до зразкового полку.

У такій готовності Діотима зустрічала цей великий день.

42. Велике засідання

Коли добігла остання хвилина до призначеної години, прибув граф Ляйнсдорф у супроводі Ульріха. Рахель, уже розгарячіла, бо доти безперервно надходили гості і вона відчиняла їм двері й допомагала роздягтися, відразу впізнала Ульріха й задоволено відзначила подумки, що й він був не якимсь там звичайним відвідувачем, а людиною, котру в дім її господині привели важливі обставини, як це стало очевидно тепер, коли він з’явився тут удруге в товаристві його ясновельможности. Вона пурхнула до тих кімнатних дверей, які перед цим урочисто відчиняла, й присіла навпочіпки перед замковою шпариною, бажаючи довідатися, що буде далі. Шпарина була широка, й Рахель побачила виголене підборіддя голови банку, фіолетову краватку прелата Нєдоманського, а також золотисту китичку на шаблі генерала Штума фон Бордвера, делегованого військовим міністерством; щоправда, це міністерство, власне, не запрошували, однак у листі до графа Ляйнсдорфа воно заявило, що не хоче стояти збоку від такої «високопатріотичної справи», хоч і не має безпосереднього стосунку до її джерел та її нинішнього перебігу. Діотима, однак, забула сказати про це Рахель, отож присутність на нараді офіцера дівчину непомалу тривожила; але наразі вона не могла нічого з’ясувати про те, що відбувалося за дверима.

Тим часом Діотима приймала його ясновельможність і Ульріхові виявляла уваги не багато, позаяк саме називала присутніх, і першим його ясновельможності вона відрекомендувала доктора Пауля Арнгайма, зауваживши, що щасливий випадок привів сюди цього