Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

дурний розум, йому допоможе лише розум холодний. Його допитували далі. Він уявив собі, який буде наслідок, якщо на запитання про його адресу він відповість, що це — адреса незнайомої йому людини. Або якщо на запитання, чому він зробив те, що зробив, заявить: він завше робить, мовляв. трохи не те, що для нього має значення насправді. Але вголос він чесно назвав вулицю й номер будинку і навіть спробував придумати виправдання своїй поведінці. Внутрішній авторитет духу виявився прикро, вкрай безсилим супроти зовнішнього авторитету унтера. Та врешті Ульріх усе ж таки укмітив рятівну лазівку. Ще коли він, відповідаючи на запитання про місце роботи, сказав: «Приватна практика» (назватися «вільним ученим» не повернувся язик), — то відчув, що унтер зміряв його точнісінько таким поглядом, немовби він, Ульріх, промовив: «Безпритульний»; та коли в процесі допиту мова зайшла про його батька й з’ясувалося, що той — член Верхньої палати, цей погляд змінився. Він був усе ще недовірливий, але в Ульріха чомусь одразу виникло відчуття, з яким людина, котру морські хвилі попокидали туди й сюди, великим пальцем ноги нарешті торкається дна. До нього швидко повернулося самовладання, і він цим скористався. Він хутко пом’якшив усе, що вже визнав, протиставив авторитету вірних присязі вух, які перебували на посту, наполегливу вимогу, щоб його допитав сам комісар, і, коли це викликало лише посмішку, збрехнув (здогадавшись, на щастя, зробити це досить природно, ніби між іншим, і воднораз ладен відразу зам’яти своє твердження, якщо через нього йому скрутять зашморг у вигляді знаку запитання, який вимагатиме конкретної відповіді), що він — приятель графа Ляйнсдорфа й секретар великої патріотичної акції, про яку, певно, всі вже читали в газетах. І відразу помітив, що ці слова спонукали унтера замислитися про його особу поважніше, в чому доти той йому відмовляв, і свою перевагу Ульріх не забарився закріпити. Наслідком було те, що унтер сердито втупився в нього, позаяк ні брати на себе відповідальність за подальше затримання цієї здобичі, ні відпускати її на волю йому не хотілося; проте нікого з вищого начальства в цей час у відділку не було, і він знайшов вихід, який вочевидь свідчив про те, що вирішувати неприємні питання цей простий унтер-офіцер у свого принципового начальства таки трохи навчився. Він накинув на обличчя статечну міну й висловив серйозне припущення, що провина Ульріха полягає не лише в образі охоронців порядку й перешкоджанні їм виконувати службові обов’язки, а, саме з огляду на становище, яке він, за його словами, посідає, ще й у якихось нез’ясованих, можливо, навіть політичних інтриґах, через що він, Ульріх, має погодитися з тим, що його справу слід передати до політичного відділу поліційного управління.

І вже за кілька хвилин Ульріх їхав крізь ніч у таксі, яке йому дозволили взяти, а поруч із ним сидів не дуже схильний до балачок поліціянт у цивільному. Коли вони спинилися перед поліційним управлінням, заарештований побачив, що вікна другого поверху святково освітлені, — у цю пізню годину в начальника управління відбувалася важлива нарада; ця будівля не була такою собі темною конюшнею, а нагадувала яке-небудь міністерство, й Ульріх уже відчув звичну атмосферу. Невдовзі він помітив також, що нічний черговий, до якого його привели, хутко здогадався, яку дурницю вчинив своїм донесенням роздратований периферійний орган; і все ж випускати з лап закону людину, котра так необачно сама ж до них і потрапила, було б, на думку чергового, надзвичайно недоцільно. З обличчя цього чиновника поліційного управління теж прозирала залізна машина, і він запевнив заарештованого, що, з огляду на легковажність Ульріха, взяти на себе відповідальність за його звільнення буде, схоже, надзвичайно важко. Ульріх уже двічі виклав усе, що доти справило досить сприятливе враження на унтер-офіцера, але щодо цього трохи вищого чиновника такі спроби виявилися марними, й Ульріхові власна справа вже здавалася програною, аж раптом в обличчі його судії сталася дивовижна, майже щаслива переміна. Він іще раз уважно перечитав донесення, сказав Ульріхові ще раз назвати своє прізвище, перевірив його адресу й, чемно попросивши хвилинку зачекати, вийшов з кабінету. За десять хвилин він повернувся, маючи вигляд людини, яка щось приємне пригадала, й уже підкреслено чемно попросив заарештованого йти за ним. Перед дверима однієї з освітлених кімнат поверхом вище він сказав лише: «Пан начальник поліції бажає порозмовляти з вам сам», — і за мить Ульріх уже стояв перед добродієм з бакенбардами, який вийшов із сусідньої зали засідань і якого він уже знав. Ульріх хотів був з м’яким докором пояснити свою появу тут помилкою районного відділку, але начальник поліції випередив його, привітавши словами:

 — Непорозуміння, любий докторе! Комісар уже про все мені доповів. Одначе нам доведеться трохи вас покарати, тому що…

По цих словах він шельмувато (якщо про такого високого поліційного начальника взагалі можна сказати «шельмувато») зиркнув на Ульріха, так ніби хотів, щоб той розгадав загадку сам.

Але Ульріх її так і не розгадав.

 — Його ясновельможність! — допоміг начальник поліції. — Його ясновельможність граф Ляйнсдорф, — додав він. — Лише кілька годин тому він довідувався в мене про вас дуже й дуже зацікавлено.

Ульріх зрозумів лише наполовину.

 — Вас немає в адресній книзі, пане докторе! — пояснив чиновник із жартівливим докором, немовби лише в цьому й полягав Ульріхів злочин.

Ульріх, з гідністю всміхнувшись, зробив уклін.

 — Гадаю, завтра вам доведеться зробити візит до його ясновельможности у справі великої суспільної ваги, і я не візьму на себе відповідальність стати вам у цьому на заваді, посадивши вас до в’язниці.

Отак завершив невеличкий свій жарт володар залізної машини.

Є всі підстави припустити, що й у будь-якому іншому разі начальник поліції визнав би цей арешт за незаконний і що комісар, випадково пригадавши про збіг обставин, коли кілька годин тому в цій установі вперше пролунало Ульріхове ім’я, подав би справу в точнісінько такому вигляді, в якому її мав побачити начальник поліції, щоб прийти до своєї думки, отож умисне в перебіг подій ніхто не втручався. Його ясновельможність, до речі, про той збіг обставини так ніколи й не довідався. Ульріх відчув за собою обов’язок зробити йому візит другого дня після того, як цього вечора його величності було завдано образи, й при тій нагоді Ульріха відразу призначили почесним секретарем великої патріотичної акції. А якби граф Ляйнсдорф і дізнався був про той збіг обставин, то сказав би він лиш одне: сталося все це просто чудом.

41.