Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

називав граф Ляйнсдорф, що, мовляв, були «справою рук безвідповідальних, незрілих, ласих до сенсацій елементів», котрі не діставали належної відсічі від населення, мало освіченого в політиці. Після таких натяків, про предмет яких відтоді зі знанням справи написано багато мудрих книжок, читач, гадаю, радо сприйме запевнення в тому, що ні в цьому місці, ані далі не буде зроблено серйозної спроби намалювати історичну картину і позмагатися з реальністю. Цілком достатньо зауважити, що зрозуміти таємниці дуалізму (так звучав спеціальний термін) було принаймні так само складно, як і таємниці триєдности; адже процес історичний більш-менш повсюди нагадує процес юридичний — із сотнями застережень, додатків, компромісів і заперечень, і звертати увагу треба було б лише на них. Звичайна людина серед них живе й помирає, ні про що не здогадуючись, але лише й тільки собі на добро, бо якби вона надумала скласти собі звіт у тому, в який процес, з якими адвокатами, видатками й мотивами вона виявилася вплутаною, то її в будь-якій державі охопила б, либонь, манія переслідування. Розуміння реальности — це справа винятково історико-політичного мислителя. Для нього сучасність настає після битви при Могачі або при Літцені, як ото печеня йде за супом, він знає всі протоколи, й у нього щомиті напохваті почуття процесуально обґрунтованої необхідности; а тим більше коли він, як граф Ляйнсдорф, — аристократ, вихований у дусі політико-історичного мислення, чиї діди, родичі з чоловічого й жіночого боку самі брали участь у попередніх перемовинах, то передбачити результат йому не важче, ніж простежити поглядом висхідну лінію.

Тому його ясновельможність граф Ляйнсдорф сказав собі перед засіданням: «Ми не повинні забувати, що після благородного рішення його величности подарувати народові певне право брати участь у власних справах минуло не так багато часу, щоб уже повсюди народилася та політична зрілість, яка з усіх поглядів гідна довіри, великодушно виявленої щонайвищою державною інстанцією. Отож не треба в загалом вартих осуду явищах, до яких ми, на жаль, причетні, вбачати, як це робить заздрісний закордон, ознаку старіння й розпаду; скоріше це — ознака ще не зрілої, а тому невичерпної юнацької снаги австрійського народу!» Він хотів нагадати про це й на засіданні, але за столом сидів Арнгайм, і граф сказав не все, що мав намір сказати, а обмежився натяком на те, що за кордоном, мовляв, не знають про справжню ситуацію в Австрії, а також натяком на переоцінку певних небажаних явищ. «Бо ми, — промовив на завершення його ясновельможність, — бажаючи досить недвозначно вказати на нашу силу і єдність, робимо це, безперечно, і в міжнародних інтересах, позаяк щасливі стосунки в сім’ї європейських держав грунтуються на взаємному шанобливому ставленні й повазі до сили партнера». Потому він ще раз нагадав лише, що такий самобутній вияв сили має справді йти із самої народної гущі, тому його потрібно скеровувати згори, і знайти для цього шляхи якраз і покликане нинішнє зібрання. Якщо згадати про те, що ще недавно графові Ляйнсдорфу на думку не спадало нічого, крім низки імен, на додачу до якої йому підкинули лише ідею австрійського року, то треба констатувати великий поступ, хоч його ясновельможність висловив навіть не все, про що думав.

Після його промови слово взяла Діотима, щоб пояснити наміри голови зібрання. Велика патріотична акція, сказала вона, має знайти велику мету, що підноситься, як висловився його ясновельможність, із народної гущі.

 — Ми, хто сьогодні вперше тут зібрався, не почуваємося покликаними визначити цю мету відразу; ні, наразі ми зустрілися лише задля того, щоб створити організацію, яка приступить до формування пропозицій, що й приведуть до такої мети.

Цими словами Діотима відкрила дискусію.

Спершу запала мовчанка. Замкніть до однієї клітки різнорідних і різномовних птахів, і вони, не знаючи, що їх очікує, першої миті мовчатимуть достоту так само.

Нарешті слова попросив якийсь професор; Ульріх того добродія не знав, граф Ляйнсдорф запросив його, певно, в останню хвилину через свого особистого секретаря. Професор повів мову про історичні шляхи.

 — Якщо поглянути вперед, — сказав він, — то перед нами — непрозірна стіна! Якщо поглянути праворуч і ліворуч — надмір важливих подій, напрям яких годі й розгледіти! Я наведу лише окремі приклади. Нинішній конфлікт із Чорногорією. Тяжкі бої, що їх у Марокко доводиться вести іспанцям. Обструкція, яку влаштували українці в австрійській імперській раді. Та якщо озирнутись назад, то виявиться, що все, немовби завдяки якомусь диву, набуло ладу й дістало мету… Тому, якщо мені вільно так висловитись, щомиті ми стикаємося з таїною чудесного проводу. І я вітаю цей Грандіозний намір — відкрити, так би мовити, очі народу, спонукати його свідомо поглянути на провидіння, закликавши в разі особливого, високого приводу… Оце, власне, й усе, що я хотів сказати. Це, по суті, — як і в сучасній педагогіці, яка вимагає, щоб учень працював спільно з учителем, а не просто діставав готові результати.

Зібрання з привітним виглядом скам’яніло дивилося в зелене сукно перед собою; навіть прелат, який представляв архієпископа, під час цієї високодуховної самодіяльности лише сидів у такій самій ввічливо-очікувальній позі, що й міністерські чиновники, й жодна рисочка на обличчі в нього не виказувала його щирої згоди. У кожного, здавалося, було таке враження, немовби серед вулиці зненацька хтось забалакав — гучно й до всіх перехожих одразу; такої миті всі, навіть ті, хто щойно ні про що не думав, раптом відчувають, що вони поспішають у якихось важливих, конкретних справах або що вулицею хтось користується не так, як належить. Професор, поки промовляв, мусив долати збентеження, проштовхуючи крізь нього слова так несміливо й уривчасто, неначе йому вітром забивало дух; але тепер він зачекав, чи йому хто-небудь відповість, а тоді не без гідности прибрав з обличчя очікувальну міну.

Коли після такого замішання слово поквапився взяти представник імператорської скарбниці й заходився розповідати про доброчинні фундації, а також пожертвування, що в ювілейному році мають надійти з особистих коштів його величности, всі сприйняли це як порятунок. Почав він з асигнувань на спорудження церкви для прочан та заснування фундації на підтримку незаможних священиків, потім пішли спілки ветеранів імени ерцгерцога Карла й імени Радецького, вдови й сироти учасників воєнних походів 66-го й 78-го років, фундація на допомогу відставним унтер-офіцерам, академія наук тощо; у цих списках не було нічого хвилюючого, а була лише сувора послідовність і належне їм місце в усіх офіційних свідченнях доброзичливости його величности. Щойно їх зачитали, відразу підвелася така собі пані Веґгубер, дружина фабриканта, жінка в доброчинній діяльності вельми