Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
— Як вас звати? — спитав Солиман. О, то він розмовляє по-німецькому!
— Рашель! — кинула Рахель і вибігла з кухні.
Тим часом Солиман пригостився тістечками, вином та бутербродами, припалив сигарету й завів розмову з кухаркою. У Рахель, коли вона повернулася з порожньою тацею, стислося серце.
— Там знов обговорюють щось дуже важливе! — сказала вона.
Але на Солимана її слова не справили жодного враження, а кухарка, жінка вже літня, засміялася.
— Так може й до війни дійти! — схвильовано додала Рахель, і вже на грані кульмінації від замкової шпарини пролунало її повідомлення про те, що чекати лишилося вже не довго.
— Чи є там австрійські Генерали? — насторожився Солиман.
— Самі погляньте! — кинула Рахель. — Один є напевно. І вони разом ступили до замкової шпарини.
У поле зору потрапляв то білий аркуш паперу, то чийсь ніс, то мигала чиясь велика тінь, то зблискував перстень. Життя розпадалося на яскраві деталі; мов моріжок, простилалося зелене сукно; чиясь біла рука, вощана, як у паноптикумі, лежала бозна на чому, ніби зависала в повітрі; а якщо скосити очі різко вбік, то було видно, як у кутку тліє золотиста китичка на руків’ї Генералової шаблі. Навіть розбещеного Солимана, схоже, охопило хвилювання. Казково й лиховісно ширшає життя, коли на нього дивишся крізь замкову шпарину й уяву. Позаяк стояти доводилося нахилившись, кров у вухах шуміла, а голоси за дверима то гриміли, мов кам’яні брили, то ковзали, наче намиленим паркетом. Рахель поволі випросталась. Підлога в неї під ногами, здавалося, дибилась, і дух того, що відбувалося, огортав її, так ніби вона стромила голову під одну з отих чорних хусток, якими користуються фокусники й фотографи. Потім випростався й Солиман, і кров, пульсуючи, відринули від їхніх голів. Малий негр усміхнувся, й за його синіми губами промайнули яскраво-червоні ясна.
Поки в передпокої, серед розвішаного на стінах верхнього одягу впливових людей ця мить повільно, так мовби її грали на трубі, збігала, за дверима вже дійшло до резолюції — після того, як граф Ляйнсдорф заявив, що така надзвичайно важлива ініціатива пана Генерала заслуговує на велику вдячність, але наразі в саму суть справи, мовляв, заглиблюватися не варто, потрібно визначити лише організаційні засади. Однак для цього потрібно, мовляв, не лише пристосувати план до викликів світу, узгодивши цей план з головними позиціями міністерств, а й ухвалити підсумкову резолюцію, де заявити, що учасники засідання дійшли одностайної згоди, щойно завдяки їхній акції стане очевидним прагнення народу, повідомити про це прагнення його величності, а заразом звернутися з вірнопідданим проханням зробити велику ласку й вільно розпоряджатися доти нагромадженими коштами з метою матеріального здійснення цього прагнення… Це мало ту перевагу, що народ діставав змогу сам, але все ж таки за посередництва найвищої державної волі, ставити перед собою гідну, на думку його ясновельможности, мету, і таку резолюцію ухвалили на особливе бажання графа Ляйнсдорфа, бо хоч ішлося тут лише про формальність, для нього було важливо, щоб народ нічого не розпочинав з власної ініціативи й без другого конституційного чинника — не розпочинав навіть на честь цього другого.
Решта присутніх аж такого великого значення цим нюансам не надавали і саме через те й не мали нічого проти пропозиції графа Ляйнсдорфа. А в тому, що засідання завершилось ухваленням резолюції, нічого незвичайного не було. Адже байдуже — чи то в бійці ставлять крапку, скориставшись ножем, чи то наприкінці музичної п’єси всіма десятьма пальцями одночасно вдаряють кілька разів по клавішах, чи то танцівник робить уклін партнерці, чи то ухвалюють резолюцію, — у світі стало б моторошно жити, якби події просто минали собі, насамкінець ще раз не запевнивши нас, як годиться, що вони таки відбулися; тим-то люди так і роблять.
45. Мовчазна зустріч двох гірських вершин
Коли засідання завершилося, доктор Арнгайм непомітно влаштував усе так, щоб лишитись останнім; ініціаторкою цього була Діотима; начальник відділу Туцці шанобливо витримував паузу, бажаючи бути певним, що не повернеться додому до кінця засідання.
У ці хвилини, коли прощалися гості й потрібно було підбивати останні риски, коли господині доводилося переходити з кімнати в кімнату, даючи дорогою дрібні розпорядження, висловлюючи міркування й хвилюючись, як це завжди буває, коли добігає кінця велика подія, Арнгайм, усміхаючись, спостерігав за Діотимою. А вона відчувала в усьому помешканні якусь вібрацію й рух; численні речі, яким через цю подію довелось переселитися кудись інде, тепер одна по одній поверталися на свої місця, як ото з берега, буває, відкочується велика хвиля, оголюючи на піску безліч ямок і ямочок. І поки Арнгайм у шляхетному мовчанні очікував, коли Діотима й цей рух довкола неї знов заспокояться, вона пригадала, що, хоч би скільки людей у неї бувало, а ніколи ще жоден чоловік, крім начальника відділу Туцці, не лишався з нею отак по-домашньому наодинці, щоб аж відчувалося оце німе життя порожнього помешкання. І раптом її цнотливість збентежило одне геть незвичне уявлення: оце спорожніле помешкання, де не було навіть її чоловіка, видалося їй штанями, в які вліз Арнгайм. Такі хвилини бувають, вони, мов нічні примари, можуть трапитися в людей навіть найцнотливіших, і чарівний сон кохання, де душа й тіло зливаються водно, засяяв у Діотимі.
Арнгайм нічого цього не помітив. Його штани стояли на дзеркальному паркеті бездоганною прямовисною лінією, його візитка, краватка, його спокійно усміхнене, шляхетне обличчя не промовляли нічого — такі досконалі вони були. Він, власне, мав намір дорікнути Діотимі за інцидент, який стався у зв’язку з його появою тут, і подбати, щоб такого не ставалося надалі; але в цій хвилині було щось таке, що змусило цього чоловіка, хто поводився з американськими фінансовими магнатами, як рівня їм, кого приймали імператори й королі, цього набоба, хто будь-якій жінці міг заплатити платиною, — щось таке, що змусило його натомість заворожено дивитися на Діотиму, яку насправді звали Ермеліндою, а то й узагалі лише Герміною Туцці і яка була просто дружиною високого чиновника. Щоб означити це «щось таке», тут доведеться знову вдатися до слова «душа».
Слово це траплялося вже не раз, але не завжди в досить виразному контексті. Наприклад, на означення того, що в наші часи втрачено або що не поєднується з цивілізацією; чи того, що суперечить фізичним інстинктам і подружнім звичкам; чи того, в чому вбивця викликав не лише обурення; чи того, що мала вивільнити паралельна акція;
