Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

про молекулярну фізику, містику чи стендову стрільбу. О, балакун він був хоч куди; коли вже Арнгайм починав, то не міг спинитись, як ото не можна дочитати книжку, поки в ній не сказано все, що просить слова; але манеру говорити він мав по-шляхетному тиху, плавну, манеру, що майже сумувала за собою, мов ото струмок, обрамлений темними кущами, і це надавало його велемовності немовби аж якоїсь потрібности. Його начитаність і пам’ять були справді надзвичайні; він міг кидати фахівцям щонайрідкісніші терміни з їхньої галузі й воднораз так само добре знав будь-яку важливу особу з англійської, французької чи японської аристократії й був у курсі справ на іподромах та Гольфових майданчиках не лише Європи, але й Австралії та Америки. Отож навіть мисливці на сарн, об’їждчики коней та власники лож у придворних театрах, які приходили поглянути на божевільного багатія-юдея («Ну, такого я ще не бачив!» — казали зазвичай вони), йшли від Діотими, шанобливо похитуючи головою.

Якось його ясновельможність відвів Ульріха вбік і сказав:

 — А знаєте, останні сто років родовому дворянству з Гувернерами не щастило! Колись то були люди, імена багатьох з яких потім переходили до енциклопедичних словників; ті домашні навчителі, своєю чергою, приводили з собою вчителів музики й малювання, які з вдячности за це творили речі, що їх нині ми називаємо своєю давньою культурою. Та відколи запровадили нову й загальну освіту і люди мого кола купують, даруйте, докторські ступені, домашні вчителі стали якісь нікудишні. Наша молодь, звісно, має цілковиту рацію, коли вистрілює фазанів і вепрів, катається верхи й шукає гарненьких дівчаток та молодиць; проти цього нічого не скажеш, молодість — вона і є молодість. Але ж колись саме домашні вчителі частину цієї молодої сили спрямовували на те, щоб вона дбала про дух і мистецтво так само, як про фазанів, а сьогодні ми нічого цього не бачимо.

Ось що спало на думку його ясновельможності, і на думку йому часом спадали й такі речі. Зненацька він різко обернувся до Ульріха й виснував:

 — То, знаєте, фатальний сорок восьмий рік розділив буржуазію й аристократію на лихо обом.

І стурбовано зиркнув на товариство збоку. Його щоразу дратувало, коли в парламентських виступах оратори від опозиції хизувалися буржуазною культурою, й потішився б, якби справжню буржуазну культуру можна було знайти в аристократії; але бідна аристократія в буржуазній культурі не могла знайти нічого, та культура була для неї невидимою зброєю, якою її побивали, й оскільки в цьому процесі аристократія чимдалі більше втрачала владу, то зрештою можна було, прийшовши до Діотими, побачити результат навіч. Тим-то у графа Ляйнсдорфа іноді стискалося серце, коли він спостерігав у салоні всю цю метушню; йому хотілося, щоб до виконання «функцій», можливість якого надавав цей дім, ставилися поважніше.

 — З інтелігентами, ваша ясновельможносте, нині в буржуазії точнісінько такі самі взаємини, як колись в аристократії з Гувернерами! — спробував утішити його Ульріх. — Це — чужі їй люди. Ви лишень погляньте, в якому захваті всі від цього доктора Арнгайма!

Але граф Ляйнсдорф і так весь час дивився лише на Арнгайма.

 — А втім, це вже не розум, — додав Ульріх з приводу того, хто викликав такий захват. — Це такий самий феномен, як веселка, що її можна схопити за обидва кінці й з усіх боків обмацати. Він розводиться про любов і економіку, про хімію й плавання на байдарках, він учений, поміщик і біржовик; одне слово, те, що в кожному з нас є окремо, у ньому все зосереджене в одній особі; тим-то ми й захоплюємось. Ваша ясновельможність хитає головою? А я певен: його занесла сюди до нас хмара так званого прогресу, зазирнути всередину якої ніхто не годен.

 — Я хитав головою не з приводу того, що ви сказали, — промовив граф. — Я думав про доктора Арнгайма. Загалом треба визнати, що особистість він цікава.

48. Три причини слави Арнгайма й таємниця цілого

Але все це був лише звичайний вплив особистости доктора Арнгайма.

Чоловік він був великий.

Його діяльність поширювалася на континенти земні й наукові. Він знав усе: філософію, економіку, музику, світ, спорт. Вільно розмовляв п’ятьма мовами. Товаришував із найзнаменитішими митцями в світі, а мистецтво завтрашнього дня скуповував на пні, за ще не встановленими цінами. Він був вхожий до імператорського двору й спілкувався з робітниками. Мав віллу в наймодернішому стилі, світлини якої можна було побачити в усіх часописах із сучасної архітектури, а також спорохнявілий давній замок десь в аристократичній глушині Бранденбурга, замок, що своїм виглядом нагадував просто-таки трухляву колиску пруської ідеї.

Таке широке коло зацікавлень і здатність за все братися рідко супроводжує власна продуктивність; але й щодо цього Арнгайм був винятком. Раз чи двічі на рік він усамітнювався в своєму маєтку й узагальнював там на папері досвід свого духовного життя. Ці його книжки й статті, що становили вже солідну серію, мали великий попит, досягали високих накладів, і їх перекладали багатьма мовами; адже до хворого лікаря довіри нема, а в тому, що може сказати людина, котра спромоглася подбати про себе сама, має ж бути, либонь, якась істина. Це було перше джерело його слави.

Друге випливало з природи науки. Науку ми глибоко шануємо, і це справедливо; можна, без сумніву, по вінця заповнити все своє життя, присвятивши себе вивченню діяльности нирок, але трапляються все ж таки хвилини — можна сказати, гуманістичні хвилини, — коли відчуваєш потребу згадати про зв’язок нирок з народом загалом. Тим-то в Німеччині так часто й цитують Ґьоте. Та якщо кому-небудь з університетською освітою кортить окремо наголосити на тому, що він не лише вчений, а й має живий, спрямований у майбутнє розум, то найкраще зробити це, пославшись на праці, саме знайомство з якими не тільки робить честь, а й обіцяє ще більше чести, мов ото цінний папір, курс якого зростає, і в таких випадках дедалі більшої популярности набували цитати з Пауля Арнгайма.

Щоправда, його екскурси в певні наукові галузі з метою підперти свої загальні концепцій не завжди відповідали щонайсуворішим вимогам. Хоч вони, звісно, й свідчили про глибоку начитаність, однак фахівець неодмінно виявляв у них ті дрібні неточності й похибки, що по них роботу дилетанта розпізнати так само легко, як по шву відрізнити сукню, пошиту домашньою кравчинею, від сукні зі справжнього ательє. Тільки в жодному разі не треба думати, нібито це заважало фахівцям