Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

логічні проблеми тлумачення на кшталт запитання, чи підпадає який-небудь вчинок під ту чи ту заповідь, і перед душею відкривається спокійна картина поля після битви, де мерці лежать сумирно й одразу можна помітити, де ще ворушиться чи стогне крихта життя. Тим-то людина здійснює цей перехід якомога швидше. Якщо її діймають релігійні сумніви, як це іноді трапляється замолоду, то невдовзі вона заходжується гнобити невіруючих; якщо її бентежить кохання, вона обертає його на шлюб; а якщо опиняється в полоні якого-небудь іншого захоплення, то, не в змозі постійно жити в його полум’ї, знаходить порятунок у тому, що починає жити задля цього полум’я. Тобто багато хвилин свого дня, кожна з яких потребує стимулу й змісту, людина заповнює не ідеальним своїм станом, а діяльністю задля цього ідеального стану, себто численними засобами досягнення мети, всілякими перешкодами й інцидентами, які дають надійну Гарантію того, що їй ніколи не доведеться цієї мети досягати. Бо лише йолопи, душевнохворі й люди з невідчепними ідеями спроможні тривалий час терпіти полум’я натхнення; здорова людина має вдовольнятися власною заявою, що без краплі цього таємничого полум’я їй і жити не хочеться.

Життя Арнгайма заповнювала діяльність; він був людиною реальности і з доброзичливою усмішкою, не без розуміння зразкової суспільної позиції староавстрійців слухав, як на засіданні, свідком якого став, вели мову про суповий пансіон імени Франца-Йосифа й про зв’язок між почуттям обов’язку та військовими походами; йому й на гадку не спадало над цим насміхатись, як те робив Ульріх, бо Арнгайм був переконаний: сприйняття великих ідей свідчить про мужність і перевагу багато менше, ніж уміння в таких буденних і трохи смішних у своїй добропристойності серцях знаходити зворушливе зерно ідеалізму.

Та коли серед усього цього Діотима, цей витвір пластичного мистецтва античности з віденською домішкою, промовила слова «всесвітня Австрія», слова, такі самі палкі й майже такі самі по-людському незрозумілі, як полум’я, його щось узяло за серце.

Про нього розповідали одну історію. У своєму берлінському будинку він мав залу, напхом напхану бароковими й Готичними скульптурами. А католицька церква (Арнгайм був до неї вельми прихильний) своїх подвижників і святих зображує переважно в дуже блаженних, ба навіть захоплених позах. У тій його залі святі помирали в усіляких позах, і душа викручувала тіло, як ото викручують білизну після прання. Перехрещені, мов шаблі, руки й покалічені шиї, вихоплені зі свого первісного оточення й зібрані в чужому домі, справляли враження збориська кататоніків у божевільні. Ця колекція діставала високу оцінку й принаджувала до Арнгайма багатьох мистецтвознавців, з якими він провадив учені розмови, але нерідко засиджувався в залі й у цілковитій самоті, і тоді на душі йому бувало зовсім по-іншому; у нього зринав схожий на переляк подив, так наче перед ним поставав якийсь напівбожевільний світ. Він відчував, що в моралі на самому початку палав невимовний вогонь, уздрівши який навіть такій розумній голові, як він, тільки, мабуть, і лишалося б, що витріщатися на обгоріле вугілля. Цей невиразний вияв того, що всі релігії й міфи виражають в оповіді, нібито на самому початку закони людині подарували боги, відчуття, отже, первісного стану душі, хоча трохи й моторошного, проте, мабуть, гідного любови богів, становило тоді дивну окрайку тривоги навколо його загалом досить самовдоволеного плину думок. А поратися в саду Арнгаймові допомагав тоді глибоко простий, як висловлювався сам Арнгайм, чоловік, з яким він часто розмовляв про життя квітів, тому що в таких людей можна навчитися більше, ніж у вчених. Аж поки одного дня Арнгайм виявив, що той чоловік його обкрадає. Він, можна сказати, просто-таки відчайдушно цупив усе, що міг пірвати до рук, а виторг відкладав, щоб стати незалежним; він тільки про це й думав, день і ніч; та якось зникла й одна невеличка скульптура, і поліція, викликана на допомогу, все й розкрила. Того вечора, коли Арнгаймові повідомили про цю новину, він звелів привести винного й цілу ніч докоряв йому за хибний шлях, на який той ступив у своїй користолюбній пристрасті. Розповідали, що сам Арнгайм тоді дуже хвилювався й часом у темній сусідній кімнаті мало не плакав. Бо заздрив тому чоловікові, заздрив з причин, які не міг собі пояснити; а другого ранку Арнгайм передав крадія поліції.

Цю історію підтвердив і один із близьких друзів Арнгайма, і приблизно так само було в нього на душі й тепер, коли він стояв віч-на-віч з Діотимою в якійсь кімнаті, відчуваючи, як навколо її чотирьох стін немовби нечутно палахкотить світ.

47. Те, що розпорошено на всіх,

в Арнгайма зібрано в одній особі

У наступні тижні Діотимин салон зазнав нового могутнього піднесення. Сюди приходили довідатися про останні новини в паралельній акції й поглянути на отого нового чоловіка, про якого казали, нібито без нього Діотима тепер, мовляв, і кроку не ступить, — на німецького набоба, багатого юдея, відлюдника, що писав вірші, диктував ціни на вугілля й водив дружбу з самим німецьким імператором. Навідувалися не лише пани й панії з оточення графа Ляйнсдорфа та з дипломатичних кіл, неабияке зацікавлення виявляли й ті, хто представляв економічне й духовне життя буржуазії. Отож тут стикалися фахівці з мови еве й композитори, які доти один від одного й звуку не чули, фабриканти і священики, люди, котрі, почувши слово «курс», згадували про курс лікування, біржовий курс чи семінарський.

Але тепер сталося щось небувале: з’явився чоловік, який з кожним умів говорити його мовою, і цим чоловіком був Арнгайм.

Після прикрого враження, яке склалося в нього на початку першого засідання, надалі від таких офіційних зібрань він тримався якомога далі, та й у всілякі світські товариства приходив не завжди, тому що часто виїздив із міста. Само собою зрозуміло, про посаду секретаря вже не йшлося; він сам пояснив Діотимі, що ця ідея неприйнятна, зокрема й для нього самого, і хоч Діотима, дивлячись на Ульріха, не могла не бачити в тому узурпатора, з міркуваннями Арнгайма вона все ж таки погодилася. Він від’їздив і приїздив, непомітно минало чотири-п’ять днів, і ось він уже повертався з Парижа, Рима чи Берліна; те, що відбувалося в Діотими, було тільки невеличкою часткою його життя. Але цій частці він віддавав перевагу й був у ній усім своїм єством.

Що він умів розмовляти з великими промисловцями про промисловість, а з банкірами — про економіку, було зрозуміло; але він міг так само вільно розводитися