Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Настав вечір; будинки, немовби виламані з простору, асфальт, залізні рейки утворювали мушлю міста, що помалу охолоджувалась. Материнська мушля, сповнена дитинного, радісного, гнівного людського руху. Де кожна крапля починається з краплини, яка розбризкується й оббризкує; починається з малесенького вибуху, що його приймають на себе й остуджують стіни, стає м’якішою, нерухомішою, ніжно горнеться до стулки материнської мушлі й нарешті крупинкою застигає на її стінці. «Чому, — раптом подумав Ульріх, — я не став прочанином?» Перед його внутрішнім зором постало чисте, не обтяжене умовностями життя, виснажливо свіже, мов прозоре-прозоре повітря; хто не хоче прийняти життя, той має принаймні сказати «ні», як святі. Але подумати про це серйозно було все ж таки просто неможливо. Достоту так не міг він кинутися й на пошуки пригод, хоча тоді життя могло б обернутися на такий собі суцільний медовий місяць, а його голова, руки, ноги і його відвага таке бажання відчували. Він не зміг би стати ні поетом, ні одним із тих розчарованих, котрі вірять лише в гроші й силу, хоча хист до всього цього й мав. Він забув про свій вік, уявляючи собі, що йому — двадцять; і все ж таки глибоко в нутрі вже визріло рішення, що ніким з усіх згаданих йому не стати; його щось тягло до всього, що було довкола, а щось іще сильніше втримувало на місці. То чому ж його життя було сповнене такої непевности й нерішучости? «Годі й сумніватися, — сказав він собі, — до такої усамітненої й безіменної форми існування мене приковує не що інше, як неминуча потреба розплутувати й зв’язувати світ, і одним словом, яке так не люблять бачити самотнім, це називається «дух». І Ульріх, сам не розуміючи чому, раптом засумував і подумав:
«Просто я не люблю самого себе». Він відчув, як у замерзлому, скам’янілому тілі цього міста, в самісінькому його нутрі б’ється його власне серце. Було в ньому щось таке, що не хотіло ніде зоставатися, відчуваючи, як воно ковзає вздовж мурів світу, й міркувало: «Є ж бо ще й мільйони інших мурів»; ця сміховинна краплина «я», що повільно остигала й не бажала віддавати свій вогонь, свою крихітну жаринку.
Дух пізнав, що завдяки красі можна стати добрим, поганим, дурним або чарівним. Він розмірковує з приводу вівці й покаянного грішника і в обох знаходить смирення й терпіння. Він досліджує яку-небудь речовину й з’ясовує, що у великих дозах вона отруйна, а в малих це — делікатес, який збуджує. Він знає, що слизова оболонка губів споріднена зі слизистою оболонкою кишечника, але знає й про те, що смирення цих губів споріднене зі смиренням усього святого. Він перемішує, розплутує й знову зв’язує докупи. Добро й зло, верх і низ для нього не скептично-відносні поняття, а радше члени функції, величини, що залежать від взаємозв’язку, в якому перебувають. Сторіччя навчили його, що людські вади можуть ставати чеснотами, а чесноти — вадами, і якщо протягом одного життя не щастить зробити із злочинця корисну людину, то це, на його думку, просто ознака бездарности. Він не визнає нічого недозволеного й нічого дозволеного, адже будь-що може мати властивість, завдяки якій одного чудового дня воно займе своє місце в якому-небудь новому, масштабному взаємозв’язку. Потай він ненавидить, як смерть, усе, що вдає, буцімто воно встановлене раз і назавжди, великі ідеали й закони, а також їхній невеличкий скам’янілий зліпок — обмежену особистість. Для нього нема нічого достатньо міцного — жодного «я», жодного ладу; оскільки наші знання будь-якого дня можуть зазнати змін, то він не вірить у жодні зв’язки і взаємини, й усе має лише ту цінність, яка триває до наступного акту творення, немов ото людське обличчя, коли до нього звертаєшся, змінюється з кожним твоїм словом.
Отож дух — великий пристосуванець, хоч сам і невловимий; напрошується навіть думка, що від його впливу не лишається нічого, крім занепаду. Будь-який поступ — це виграш у чомусь окремому й роз’єднання загалом; це — приріст сили, який переходить у поступовий приріст безсилля, і від цього нікуди не втечеш. Ульріх пригадав цей організм фактів і відкриттів, який росте мало не з години на годину і з якого сьогодні має визирнути дух, якщо він, Ульріх, надумає обміркувати те чи те питання глибше. Цей організм, виростаючи, віддаляється від внутрішнього світу. Щоправда, безліч поглядів, думок і систем усіх широт і часів, усіх видів мозків, здорових і хворих, бадьорих і сонних, пронизують його, мов тисячі чутливих нервових ниток, але центру, де всі вони сходилися б, нема. Людина відчуває, що їй загрожує небезпека, що її може спіткати доля тих гігантських допотопних тварин, які загинули саме через свою величину; але відступитись вона не годна… Це знов нагадало Ульріхові ту досить-таки сумнівну ідею, в яку він довго вірив і яку й досі ще в собі не зовсім викорінив: що світом найкраще правив би сенат з обізнаних і передових людей. Адже цілком природно гадати, що людина, котра, захворівши, звертається до лікарів із фаховою освітою, а не до чабанів, не має підстав, коли здорова, звертатися по допомогу до обізнаних не більше, ніж чабани, базік, як вона це робить у питаннях суспільних, і через це молодь, яка в житті великого значення надає речам суттєвим, реальним, спочатку вважає все на світі, що не можна назвати ні істинним, ні добрим, ані прекрасним — скажімо, який-небудь фінансовий орган чи ті ж таки парламентські дебати, — другорядним; принаймні така була молодь тоді, бо тепер вона, завдяки політичній і економічній освіті, кажуть, уже інша. Але й тоді люди навчались, коли дорослішали й ближче знайомилися з коптильнею духу, де світ вудить своє ділове сало, пристосовуватися до реальности, й остаточний стан духовно збагаченої людини був приблизно такий, що вона обмежувалася своїм «фахом» і на решту життя озброювалася переконанням, що все мало б скластися, мабуть, інакше, але жодного сенсу замислюватися про це нема. Десь так можна змалювати внутрішню рівновагу людей, котрі досягають якихось духовних успіхів. І все це, хоч як смішно, раптом постало перед Ульріхом у вигляді запитання: чи не в тому, зрештою, все лихо (адже духу на світі, без сумніву, хоч відбавляй), що сам дух — бездуховний?
Ульріх мало не засміявся. Адже він і сам був один із тих, хто від усього відмахувався. Але розчароване, ще живе шанолюбство пронизало його, мов меч. Цієї хвилини хідником простували два Ульріхи. Один, роззираючись
