Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

метафізиці Метерлінка, в Новаліса, а передовсім у безіменній хвилі хирлявої романтики й туги за Богом, яку певний час вихлюпувала машинна доба як вияв духовного й мистецького протесту проти самої себе. Можливо також, цю самобутність у Діотимі доречніше було б визначити як щось від тиші, ніжности, святобливости й доброти, — щось таке, що врешті не знайшло правильного шляху й у тій життєвій круговерті, в яку нас кидає доля, набуло комічної форми її, Діотиминого, ідеалізму. Можливо, це була уява; можливо, здогад про ту інстинктивну вегетативну роботу, яка щоденно триває в тій плоті, що з неї на нас дивиться одухотворений образ вродливої жінки; мабуть, важко знайти назву тим небагатьом годинам, коли вона почувалася розкриленою й теплою, коли почуття здавалися душевнішими, ніж звичайно, коли шанолюбство й воля мовчали, коли її, Діотиму, охоплювала повнота життя й тихе сп’яніння ним, коли думки відступали від поверхні в самісіньку глибину, навіть якщо вони стосувалися найдрібніших речей, а події світового значення лишалися десь далеко-далеко, як міський гамір за парком. Діотимі здавалося тоді, що вона, не докладаючи жодних зусиль, бачить у собі саму істину; ніжні емоції, які ще й імен не мали, вже звільнялися від серпанку таємничости, й Діотима почувалась — якщо скористатися бодай окремими з багатьох описів такого стану, що їх вона знаходила в літературі, — жінкою гармонійною, людинолюбною, релігійною, близькою до тієї глибини самобутности, яка освячує все, що з неї підноситься, й робить гріховним усе, джерело чого не в ній самій. Та хоч міркувати про все це було досить приємно, не лише Діотима ніколи не переступала межі таких здогадів і натяків щодо особливого стану, не переступали тієї межі й пророчі книжки, в яких вона шукала поради і які про те саме промовляли тими самими загадковими й неточними словами. Отож Діотимі не лишалося нічого іншого, як і в цьому скласти вину на добу цивілізації, коли доступитися до душі не дають усілякі завали.

Те, що вона називала душею, було, мабуть, не що інше, як невеличкий капітал здатности кохати, що його Діотима мала до свого заміжжя; можливість укласти той капітал, яку надав начальник відділу Туцці, була не найкраща. Його перевага над Діотимою була спочатку й протягом тривалого часу перевагою старшого чоловіка; згодом до неї додалася ще й перевага чоловіка успішного і з таємничим становищем, чоловіка, який не дуже посвячує дружину в свої справи й добродушно спостерігає, як вона клопочеться дрібницями. До того ж начальник відділу Туцці, крім тієї пори, коли він виявляв ніжності ще як наречений, завжди був людиною здорового глузду й вигоди і ніколи не втрачав рівноваги. І все ж бездоганний спокій його вчинків і його бездоганний костюм, ввічливо-поважний, можна сказати, запах його тіла й вусів, обережно-твердий баритон його мови створювали навколо нього ту атмосферу, яка бентежила душу дівчини Діотими так само, як близькість господаря бентежить душу мисливського пса, що кладе морду йому на коліна. І як ото пес безтурботно й чутко трюхикає за господарем, так і Діотима під поважною, діловою орудою чоловіка вийшла в безмежні простори кохання.

Начальник відділу Туцці кружних шляхів тут не любив. Його життєві звички були звичками шанолюбного працівника. Він уставав рано, щоб або покататися верхи, або, ще краще, годинку прогулятися, — це не лише допомагало підтримувати гнучкість у тілі, а й було тією педантично простою звичкою, яка, якщо її неухильно дотримуватись, так чудово доповнює картину відповідальної праці. А в тому, що він, коли вони не йшли в гості чи не приймали гостей самі, відразу усамітнювався в своєму кабінеті, не було нічого дивного, адже начальник відділу Туцці мусив підтримувати свої широкі ділові знання на тій висоті, в якій полягала його перевага над аристократичними колегами й начальниками. Таке життя покладає чіткі обмеження й підпорядковує кохання решті діяльности. Як і всі чоловіки, чию уяву не травмує еротика, Туцці у свої парубоцькі роки — хоча задля своєї дипломатичної репутації він вряди-годи показувався і в товаристві друзів з театральними хористочками — спокійно навідувався до борделів і рівний подих цієї звички переніс і до подружнього життя. Тому Діотима пізнавала кохання як щось поривне, різке, схоже на напад недуги — таке, чому ще могутніша сила дає волю лише один раз на тиждень. Ця зміна сутности двох людей, яка починалася щоразу хвилина в хвилину й за кілька хвилин переходила в коротку розмову про ще якісь, ще не обговорені події минулого дня, а згодом у рівний сон, — оте щось, про яке в решті днів ніколи не розмовляли або розмовляли тільки натяками й манівцями (дипломатично жартуючи, наприклад, з приводу «partie honteuse»[7] тіла), для Діотими мало, однак, несподівані й суперечливі наслідки.

З одного боку, це стало причиною її гіпертрофованого ідеалізму, формування тієї офіціозної, зверненої до світу особистости, чия сила кохання й душевна спрага простиралися на все велике й шляхетне, що з’являлося в її оточенні, і з цим себе пов’язували й цьому себе присвячували так щиро, що в уяві чоловіків Діотима викликала разюче враження вкрай розпаленого, але платонічного сонця кохання, й Ульріх, наслухавшись про це, захотів з нею познайомитись. Але, з другого боку, широкий ритм подружньої інтимности суто фізіологічно обернувся в ній на звичку, що мала свою, окрему колію і нагадувала про себе без зв’язку з вищими сферами її єства, мов ото голод у наймита, обід та вечеря в якого не багаті, але ситні. Згодом, коли на верхній губі в Діотими вибився дрібненький пушок і до її дівочого єства додалася чоловіча самостійність зрілої жінки, вона усвідомила це й ужахнулась. Діотима кохала свого чоловіка, але до її кохання домішувалося чимдалі більше відрази, ба навіть якоїсь страшної душевної образи, яку можна було б порівняти хіба з відчуттями заглибленого у свої великі замисли Архімеда, якби чужоземний воїн його не вбив, а висунув йому принизливу вимогу сексуального характеру. І позаяк її чоловік ані помічав цього, ані про таке ніколи б і не подумав, а тіло її, всупереч її волі, щоразу все ж таки по-зрадницькому віддавало її йому, то вона почувалася безправною рабинею; щоправда, це рабство не вважалося недоброчесним, але відбувати його було так само нестерпно, як, здавалося їй, очікувати настання нервового тику чи примусово поринати в розпусту. Можливо, через те Діотима лише стала б трохи меланхолійною й ще більшою ідеалісткою, але припало це, на лихо, саме на той час, коли і її салон почав завдавати їй душевних скрух. Начальник відділу