Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Доктор Пауль Арнгайм зробив їй візит невдовзі після свого приїзду.
Він мав незмірні багатства. Його батько був наймогутніший володар «залізної Німеччини», й навіть начальник відділу Туцці зволив скористатися цією грою слів; Туцці дотримувався правила, що у висловах треба бути ощадливим і грою слів, хоч у високоінтелектуальній розмові зовсім без неї й не обійтися, захоплюватись не варто, бо це, мовляв, — ознака буржуазности. Сам він порадив дружині прийняти цього гостя якнайкраще; бо коли такі люди в Німецькій імперії наразі ще й не стояли на самісінькій вершині й своїм впливом при дворі ще не могли порівнятися з Крупами, то завтра, на його думку, таке легко може статись, і він поділився змістом однієї дуже секретної чутки, згідно з якою цей син — а йому, до речі, було вже далеко за сорок — не лише прагне посісти батькове місце, а й готується, спираючись на віяння часу та свої міжнародні зв’язки, стати в імперії міністром. Щоправда, таке, на думку начальника відділу Туцці, абсолютно неможливо, хіба що перед цим, мовляв, станеться кінець світу.
Він і не здогадувався, яку бурю викликав цим у дружининій уяві. Само собою зрозуміло, переконання її кола веліли ставити «гендлярів» не надто високо, але вона, як і всі люди буржуазних поглядів, захоплювалася багатством у тих глибинах душі, котрі зовсім не залежать від переконань, і особиста зустріч з таким безмежно багатим чоловіком подіяла на цю жінку, мов золотокрилий янгол, що раптом спустився до неї з небес.
Відколи її чоловік почав посуватися на службі, Ермелінда Туцці звикла, звісно, доторкатися до слави й багатства; але слава, добута духовними звитягами, навдивовижу швидко тьмяніє, щойно поспілкуєшся з її носіями, а феодальне багатство або набуває форми безглуздих боргів юних аташе, або прив’язане до віджилого життєвого стилю й ніколи не буяє такою над розкішшю, як нагромаджені гори грошей, і не викликає трепету іскристими розсипами золота, що ним великі банки й світова індустрія облагоджують свої Гешефти. Про банки Діотима знала лише одне: навіть службовці середньої руки у відрядження там їздять у першому класі, тоді як їй, коли вона вирушала куди-небудь не в товаристві свого чоловіка, завжди доводилось удовольнятися другим класом, і на цьому Грунтувалося її уявлення про розкіш, в якій купалися, мабуть, деспотичні чільники такого східного підприємства.
Її маленькій покоївці Рахель (певна річ, це ім’я Діотима, кличучи дівчину, вимовляла на французький манір) доводилося чути неймовірні речі. Найдрібніша з новин, про які вона могла розповісти, була та, що набоб приїхав у власному потягу, винайняв цілий готель і возить із собою раба-негреня. Але правда була куди скромніша — вже хоч би через те, що Пауль Арнгайм ніколи не поводився так, щоб привертати до себе увагу. Реальний був лише маврик. Арнгайм натрапив на нього в якійсь трупі танцівників багато років тому, коли подорожував крайнім півднем Італії, й узяв до себе, відчувши бажання придбати собі оздобу й воднораз піддавшись філантропічному пориву підняти з безодні живу істоту, щоб, відкривши їй життя духу, самому прилучитися до Божого промислу. Та згодом інтерес до цього в Арнгайма згас, і він використовував хлопця, якому тим часом сповнилося шістнадцять років, лише як служку, хоч іще до його чотирнадцятиліття давав йому читати Стендаля й Дюма. Чутки, які покоївка тепер приносила додому, були такі перебільшені й дитячі, що Діотима з них тільки сміялась, а проте змушувала дівчину повторювати їх слово в слово, вбачаючи в усьому таку незіпсутість, яка можлива лише в цьому одному-однісінькому великому місті, «до цнотливости сповненому культури». І юнак-мавр, хоч як дивно, розбурхав навіть її власну уяву.
Вона була найстарша з трьох доньок учителя середньої школи, що не мав ніякої маєтности, тож її чоловіка вважали непоганою для неї парою вже тоді, коли він, нікому не відомий віце-консул зі звичайної міської родини, ще був, по суті, ніким. У свої дівочі роки вона не мала нічого, крім гордощів, а позаяк за гордощами, своєю чергою, не стояло нічого, чим вони могли б гордитися, то ці гордощі були, по суті, лише згорненою в клубочок коректністю з розпростертими колючими щупальцями чутливости. Але й коректність іноді приховує в собі шанолюбство й мрійливість і може виявитися силою, яку годі й оцінити. Коли спочатку Діотиму вабила перспектива далеких пригод у далеких країнах, то невдовзі настало розчарування, бо за кілька років ці сподівання стали перевагою, та й то досить скромною, лише перед подругами, котрі заздрили їй, відчуваючи навколо неї атмосферу екзотики; але сподівання не могли заступити в ній усвідомлення того, що життя в закордонних місіях у головних речах лишається життям, привезеним з дому вкупі з рештою багажу. Тривалий час Діотимине шанолюбство було на грані того, щоб померти у шляхетній безперспективності п’ятого класу табеля про ранґи; та потім завдяки випадку в чоловіка раптом почалося піднесення — почалося з того, що один доброзичливий і «прогресивно» налаштований міністр узяв цього вихідця з третього стану до канцелярії президії центрального апарату. Коли Туцці посів те місце, до нього почало приходити багато людей, які від нього чого-небудь хотіли, і відтоді й у Діотими, мало не на її власний подив, ожили скарби спогадів про «духовну красу й велич», що їх вона надбала нібито у висококультурному батьківському домі й у світових центрах, а насправді, мабуть, у неповній середній жіночій школі, бувши там зразковою дівчинкою, і вона почала обережно тими скарбами користатися. Тверезий, однак надзвичайно надійний розум її чоловіка мимоволі звернув свою увагу й на неї, і тепер вона діяла цілком простодушно, мов ото волога губка, яка віддає те, що без особливого наміру в себе ввібрала: щойно збагнувши, що її розумові переваги помічено, Діотима, розмовляючи з людьми, вельми залюбки в належних місцях почала вкидати невеличкі «високорозумні» ідеї. І помалу, в міру того, як посувався вгору її чоловік. траплялося чимдалі більше людей, котрі намагалися стати до нього ближче, й Діотимин дім обернувся на «салон»,
