Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

тому, як пішов секретар. Можливо, про все. Середній на зріст чоловік років шістдесятьох нерухомо сидів за письмовим столом, згорнувши руки на колінах, і не здогадувався, що всміхається. Він носив низенький комірець, тому що в нього почало з’являтися воло, й борідку клинцем — чи то з тієї самої причини, чи то через те, що так він трохи нагадував богемських аристократів на портретах часів Валештайна. Його обступала висока кімната, а її, своєї чергою, оточували порожні великі кімнати передпокою й бібліотеки, довкола яких, мов лушпайка за лушпайкою, містилися подальші покої, тиша, догідливість, урочистість і вінок двох розгонистих кам’яних сходів; там, де ці сходи вливалися в під’їзд, стояв у важкому, обтяженому галунами мундирі, з ціпком у руці високий швейцар, вдивляючись крізь арку брами у світлу рідину дня, і перехожі пропливали повз нього, наче в акваріумі. На межі цих двох світів грайливо тяглися вгору виткі рослини фасаду в стилі рококо — фасаду, знаменитого в середовищі мистецтвознавців не лише своєю красою, а й тим, що він був вищий, ніж ширший; нині його вважають першою спробою накинути шкіру широкого й зручного сільського замку на кістяк міського будинку, що вигнався на по-бюрґерському завуженому плані, а відтак — одним із найважливіших переходів від феодально-поміщицької розкоші до стилю буржуазної демократії. Тут буття Ляйнсдорфів переходило, як засвідчують книжки з мистецтвознавства, у світовий дух. Але хто про це не знав, той бачив перед собою не більше, ніж стінку ринви бачить, стікаючи вниз, дощова крапля; він помічав лише м’який, сіруватий отвір брами на тлі загалом твердої вулиці, несподіване, майже хвилююче заглиблення, в утробі якого зблискувало золото галунів та великої головки на ціпку швейцара. Погожого дня цей швейцар виходив з під’їзду і стояв, нагадуючи барвистий, здалеку видний коштовний камінець, вкраплений у вервечку будинків, якої ніхто не помічає, хоч лише завдяки цим мурам товкотнеча незліченного й безіменного натовпу набуває певного вуличного ладу. Можна битися об заклад, що велика частина «народу», за ладом у якому дбайливо й невсипуще наглядав граф Ляйнсдорф, не пов’язувала з цим ім’ям, коли чула його, нічого, крім спогаду про того швейцара.

Однак зневаги до себе його ясновельможність у цьому не побачив би; мати таких швейцарів — це видалося б йому радше вже тим «істинним альтруїзмом», який подобає шляхетному чоловікові.

22. Паралельна акція в подобі впливової жінки

невимовної духовної привабливости

ладна проковтнути Ульріха

Цього графа Ляйнсдорфа й мав, на бажання графа Штальбурга, відвідати Ульріх. Але цей вирішив не йти до його ясновельможности, а натомість зробити візит, як йому й радив батько, своїй «великій кузині», позаяк йому важливо було нарешті побачити її на власні очі. Він не був з нею знайомий, проте з певного часу вже відчував до неї досить своєрідну неприязнь, позаяк люди, котрі знали про цю його рідню й бажали йому добра, не раз казали: «Саме вам і треба познайомитися з тією жінкою!» На слові «вам» вони робили характерний притиск, і він міг означати й бажання наголосити, що саме Ульріх, як ніхто інший, здатний оцінити таку перлину, і воднораз звичайнісінькі лестощі й приховану переконаність, що кращого бовдура, ніж він, для такого знайомства годі й знайти. Тим-то Ульріх уже не раз намагався що-небудь довідатися про особливі властивості тієї жінки, але відповіді, яка його вдовольнила б, ніколи не діставав. Про неї казали або: «Є в ній якась невимовна духовна привабливість», або: «Вона в нас — найвродливіша й найрозумніша жінка», а дехто просто заявляв: «Вона — жінка ідеальна!» «І скільки ж тій особі років?» — цікавився Ульріх. Але ніхто про це не знав, і той, кого Ульріх питав, звичайно дивувався, що сам такого запитання перед собою ніколи не ставив. «А хто, власне, в неї коханець? — не витримав нарешті Ульріх. — До неї хто-небудь учащає?» Молодик, до якого він звернувся з цими словами — чоловік не без досвіду, — вражено застиг: «Маєте цілковиту рацію. Ніхто про таке й не подумав би». «Виходить, високорозумна вродливиця, — промовив сам до себе Ульріх. — Ще одна Діотима». І від цього дня він почав подумки так її й називати — на ім’я знаменитої навчительки кохання.

Але насправді її звали Ермелінда Туцці, а ще точніше — то й просто Герміна. «Ермелінда», звісно, — навіть не переклад «Герміни», однак право на гарне ім’я вона одержала одного дня завдяки своїй інтуїції, коли її внутрішній слух зненацька почув його як найвищу правду, хоч її чоловік і далі звався Ганс, а не Джованні й, попри своє прізвище, італійську опанував уже в консульській академії. До цього начальника відділу Ульріх ставився не менш упереджено, ніж до його дружини. У міністерстві, де, хоч воно й називалося Міністерство чужоземних справ та Імператорського дому, панували ще суворіші феодальні порядки, ніж у решті урядових відомств, Туцці був єдиним високопоставленим чиновником буржуазного походження; він очолював найважливіший відділ, зажив слави правої руки, а за деякими чутками навіть голови своїх міністрів і належав до тих небагатьох людей, котрі впливали на долі Європи. Та коли в такому чинному оточенні буржуа досягає високого становища, то це, отже, дає підстави зробити висновок, що він має властивості, які вигідно поєднують усвідомлення власної незамінности з умінням скромно відступати на задній план, і Ульріх уже майже уявляв собі цього впливового начальника відділу кимось на зразок чепурного кавалерійського унтера, якому доводиться командувати родовитими однолітками. Непоганим доповненням до цього образу була супутниця життя, яку Ульріх малював собі, попри хвалебні відгуки про її вроду, вже немолодою, шанолюбною й скованою корсетом буржуазного виховання.

Однак на Ульріха чекала велика несподіванка. Коли він прийшов з візитом, Діотима прийняла його з поблажливою усмішкою впливової жінки, яка знає, що вона ще й вродлива і має прощати поверховим чоловікам те, що вони завжди думають насамперед про це.

 — А я вас уже очікувала, — промовила вона, й Ульріх не міг до пуття збагнути, що це — люб’язність чи докір.

Рука, яку вона йому подала, була повна й невагома. Він затримав її у своїй на хвилю довше, ніж годилося б, думки його не встигли одразу відірватися від цієї руки. Вона лежала в його долоні, мов пухкенька пелюстка; гострі нігті, мов надкрилля, ладні були, здавалося, щомиті спурхнути й разом з рукою політати до чогось неймовірного.