Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

Його ясновельможність був винахідник великої вітчизняної акції. Коли з Німеччини надійшла та бентежна звістка, на думку йому насамперед спали слова «імператор-миротворець». З ними відразу пов’язалось уявлення про вісімдесятивосьмирічного державця, справжнього батька своїх народів, а також про безперервне сімдесятирічне правління. Обидві ці ідеї були позначені, певна річ, знайомими йому рисами його імператора й повелителя, але ореол, що їх осявав, ішов не від його величі, а від того знаменного факту, що графова батьківщина мала найстарішого в світі правителя, який найдовше стояв біля державного керма. Невігласи спробували б побачити в цьому лише захоплення раритетами (так якби, приміром, володіння куди рідкіснішою поперечно-смугастою «сахарою» з водяними знаками й без одного зубчика граф Ляйнсдорф ставив вище, ніж володіння справжнім Ель Ґреко, що він, сказати правду, й робив, хоч мав те й те і не зовсім нехтував знаменитою колекцією картин у своєму домі), але саме через це вони й невігласи, що їм не втямки, наскільки глибший і багатший символ від навіть найбільшого багатства. Для Ляйнсдорфа старий правитель символізував воднораз і рідну вітчизну, яку граф любив, і світ, якому вона мала слугувати взірцем. Великі й болючі надії спонукали його ясновельможність до дій. Він не сказав би, чого в них було більше — болю за вітчизну, що посідала, як він бачив, не зовсім те почесне місце «в сім’ї народів», яке їй подобало, чи ревнощів до Прусії, яка зіпхнула Австрію з того місця (1866 року, і то так віроломно!), а чи його просто сповнювали гордощі за аристократію давньої держави й бажання довести світові її взірцевість; адже всі європейські народи, на його думку, затягувало у водоверть матеріалістичної демократії, і йому ввижався такий собі величний символ, який був би для них водночас і нагадуванням, і застереженням. Він розумів: мало відбутися щось таке, що поставило б Австрію попереду всіх, внаслідок чого ця «блискуча демонстрація життєздатности Австрії» стала б «віхою» для всього світу, допомігши йому повернути свою істинну сутність, і все це було пов’язане з тим, що вони мали вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця. Більше чи докладніше про це граф Ляйнсдорф наразі ще, по суті, нічого не знав. Але сумніву не було: йому сяйнула велика думка. Вона не лише розпалила його пристрасть — до чого в християнина, вихованого в дусі суворости й відповідальности, все ж таки прокинулася б недовіра, — ні, ця думка цілком очевидно вливалася безпосередньо в такі величні, блискучі ідеї, як ідея володаря, вітчизни і всесвітнього щастя. І коли ця думка й мала якісь туманні, темні аспекти, то ними його ясновельможність волів не перейматися. Його ясновельможність дуже добре знав богословське вчення про contemplatio in caligine divina, тобто про споглядання в божественній темряві, яка сама собою безмежно ясна, але для людського розуму лишається непроглядною тьмою; а загалом він жив з переконанням, що людина, котра робить велику справу, зазвичай не відає, чому вона її робить; уже Кромвель-бо сказав: «Ніколи людина не посунеться далі, ніж тоді, коли не знає, куди йде!» Отож його ясновельможність із насолодою тішився своїм символом, чия непевність хвилювала графа — так він сам відчував — глибше, ніж будь-які певності.

А загалом, якщо не брати до уваги символів, він мав надзвичайно тверді політичні уподобання, і їм була притаманна та свобода широкої вдачі, яка, свобода, можлива лише тоді, коли людина цілком позбавлена сумнівів. Як власник майорату він був член Верхньої палати, однак політичної активности не виявляв і ні придворних, ні державних постів не обіймав; він був «лише патріот». Та саме завдяки цьому й завдяки своєму незалежному багатству граф став центральною постаттю серед усіх тих патріотів, котрі заклопотано стежили за розвитком імперії й людства. Його життя минало під знаком етичного обов’язку не бути байдужим споглядачем, а «згори подавати руку допомоги» процесові розвитку. Щодо «народу», то Ляйнсдорф був переконаний, що той «добрий»; позаяк від нього, графа, залежало не лише багато безпосередньо його службовців, працівників та слуг, а й матеріальне становище безлічі інших людей, то довідатися про народ щось ближче він не мав іншої нагоди, крім як у вихідні дні та на свята, коли цей народ привітливо-строкатим натовпом висипав на вулиці, мов оперний хор із-за куліс на сцену. Тому все, що не відповідало цьому уявленню, він зводив до «підбурювальних елементів»; для нього це була справа рук незрілих, безвідповідальних і жадібних до сенсації суб’єктів. Вихований у релігійному і юнкерському дусі, не звиклий до заперечень у спілкуванні з простими громадянами, досить начитаний, але, з ласки церковної педагогіки, під захистом якої минала його юність, усе життя не здатний знайти в книжці нічого, крім збігів із власними принципами чи хибного відступу від них, він знав про світогляд сучасників лише з парламентських та газетних баталій, а позаяк був досить освічений для того, щоб розгледіти всю їхню поверховість, то щодня утверджувався у своїй упередженості, що істинний, глибоко зрозумілий буржуазний світ — це не що інше, як те, що про нього думає він сам, граф Ляйнсдорф. Загалом означення «істинний» для характеристики політичних поглядів було одним з його допоміжних засобів орієнтуватись у світі, який створив Бог і який надто вже часто від свого творця відвертався. Граф був твердо переконаний, що навіть істинний соціалізм відповідає його поглядам; ба більше, від самого початку це була найзаповітніша його ідея, яку він певною мірою приховував навіть від самого себе, — звести місток, що ним соціалісти вирушать до його табору. Зрозуміло ж бо, що допомагати бідним — справа лицарська й що для істинного родового дворянства нема, власне, аж такої великої різниці між буржуазним фабрикантом і його робітником; улюбленими словами у графа були: «Адже в глибині душі всі ми — соціалісти», і означали вони приблизно те саме, не більше, що й сказати, нібито на тому світі нема соціальних відмінностей. Однак на цьому світі він вважав їх неминучими і сподівався від робітництва, що воно, якщо тільки йому підуть назустріч у питаннях матеріального добробуту, відмовиться від нерозважливих, нав’язаних йому гасел і погодиться з природним світовим устроєм, де кожне знаходить свій обов’язок і своє процвітання у призначеному йому колі. Тому істинний дворянин уявлявся йому не менш важливою постаттю, ніж істинний ремісник, і вирішення політичних та економічним питань зводилося для графа, власне, до такого собі гармонійного видіння, яке він називав вітчизною.

Його ясновельможність не сказав би, про що саме з усього цього він міркував протягом чверті години по