Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
На судовому процесі Моосбруґер завдавав своєму захисникові таких труднощів, що їх просто важко було передбачити. Він сидів на своїй лаві, розкинувшись, як глядач, і гукав прокуророві «Браво!», коли той наводив який-небудь доказ на підтвердження його суспільної загрози — доказ, який здавався підсудному гідним його особи; нерідко Моосбруґер роздавав також похвальні оцінки свідкам, котрі заявляли, що ніколи не помічали в ньому жодних ознак неосудности. «Дивак ви, та й годі», — час від часу тішив його самолюбство голова суду й сумлінно затягував зашморги, які накидав сам на себе звинувачений. Потім Моосбруґер хвилю вражено стояв, мов зацькований бик на арені, обводив поглядом обличчя людей у залі й бачив на них те, чого не міг збагнути: що він сам іще на один ступінь поглибив свою провину.
Надто ж Ульріха приваблювало те, що в основі самозахисту Моосбруґера вочевидь лежав якийсь невиразний, мов тінь, план. Звинувачений ані мав намір убивати, ані, не бажаючи втратити власну гідність, хотів бути хворим; про якусь фатальну пристрасть узагалі не було й мови, йтися могло лише про відразу й зневагу; отже, цей злочин слід було кваліфікувати як невмисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілої й до якого звинуваченого спонукала підозріла поведінка тієї, як він сам висловився, «карикатури на жінку». Якщо його розуміли правильно, то він вимагав навіть, щоб це вбивство розглядали як політичний злочин, і часом складалося враження, ніби бореться він не за себе, а саме за таку юридичну концепцію. Тактика, яку застосував проти цього суддя, була звичайна: в усьому вбачати лише незграбні, хитрі намагання вбивці уникнути відповідальности. «Чому ви витерли закривавлені руки? Чому викинули ножа? Чому після вбивства переодяглися у свіжу білизну й верхній одяг? Тому що була неділя? Хіба не тому, що речі були закривавлені? Чому ви пішли потім розважатися? Виходить, убивство не стало цьому на заваді? Чи відчували ви каяття взагалі?» Ульріх добре усвідомлював, з яким глибоким самозреченням Моосбруґер у такі хвилини нарікав на своє недостатнє виховання, що не давало йому розплутати ці сплетені з нерозуміння тенета; а суддя щодо цього, вдаючись до нищівної інтонації, висловлювався так: «Ви весь час примудряєтеся звернути провину на когось іншого!» Той суддя, посилаючись на поліційні протоколи та бродяжництво, скидав усе на одну купу й ставив це на карб Моосбруґерові; проте для самого Моосбруґера все те складалося суціль з окремих епізодів, анітрохи один з одним не пов’язаних, бо кожен мав свою причину, що лежала поза ним, Моосбруґером, — десь у самій структурі світу. В очах судді злочини звинуваченого йшли від нього самого, а в очах Моосбруґера вони на нього «находили», як ото налітають, бува, птахи. Для судді Моосбруґер був випадком особливим, тоді як для себе той був світом, а сказати про світ що-небудь переконливе важко. Були дві тактики, які змагались одна з одною, дві єдності й дві логіки, однак Моосбруґер виявився в гіршому становищі, бо його дивних, туманних мотивів не висловив би й хтось розумніший. Вони корінилися безпосередньо в сум’ятливій самотності його життя, і коли решта життів існують стократно й постають однаковими в очах і тих, хто ними живе, й усіх тих, хто їх підтверджує, то його стеменне життя існувало лише для нього самого. Це був повів, що постійно деформується й змінює свій образ. Звісно, Моосбруґер міг би спитати своїх суддів, чи їхнє життя в суті своїй інше. Але це йому й на думку не спадало. Усе, що було таке природне в своїй послідовності, поставало в ньому перед правосуддям у безглуздому безладі, й він докладав неймовірних зусиль, намагаючись наповнити це глуздом, який ні чому не поступався б гідності його шляхетних супротивників. Суддя справляв враження мало не доброчинця у своїх зусиллях підтримати звинувачуваного в цьому й надати в його розпорядження які-небудь поняття, навіть якщо це були поняття, що оберталися для Моосбруґера щонайстрашнішими наслідками.
То був наче бій тіні з муром, і насамкінець тінь Моосбругера вже тільки жалюгідно похитувалась. На цьому останньому судовому слуханні був присутній і Ульріх. Коли голова зачитав висновок експертів, які визнавали Моосбругера осудним, той підвівся й заявив суду:
— Я задоволений. Своєї мети я досяг.
Відповіддю йому була глузлива невіра в очах довкола, й він люто додав:
— Я домігся звинувачення, а отже, задоволений тим, як було надано докази і як їх оцінив суд.
За це голова, який став тепер втіленням цілковитої суворости й відплати, зробив йому зауваження, заявивши, що суд не цікавить, задоволений звинувачений чи ні. Після цього він зачитав Моосбругерові смертний вирок — зачитав так, немовби на оті нісенітниці, якими підсудний протягом усього процесу потішав публіку, нарешті настав час дати гідну відповідь. Моосбругер на те нічого не сказав, щоб не склалося враження, начебто він злякався. Нарешті засідання закрили, й усе скінчилось. Але потім дух його все ж таки похитнувся; Моосбругер відсахнувсь, безсилий перед пихою цих безголових; коли судові виконавці вже повели його із зали, він обернувсь, заходився шукати слова, скидати вгору руки й вигукнув голосом, від якого його охоронці аж поточилися назад:
— Я задоволений, хоч і мушу зізнатися, що ви засудили божевільного!
Він повівся непослідовно; але Ульріх сидів, затамувавши подих. Це було вочевидь божевілля, і так само вочевидь це був лише спотворений зв’язок наших власних елементів буття. Воно було пошматоване й сповнене мороку; але Ульріхові чомусь подумалося: коли б людство як одне ціле могло бачити сни, в них постав би, мабуть, Моосбругер. Потверезів Ульріх аж тоді, коли захисник, отой «жалюгідний блазень» — так на одному зі слухань його обізвав невдячний Моосбругер — з приводу якихось там деталей подав касаційну скаргу, а того велета, підзахисного його й Ульріхового, вже вивели із зали.
19. Лист із настановами
