Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

цих мов дає можновладцям право «ухвалювати рішення» щодо його долі. З цієї самої причини він намагався й на судових засіданнях висловлюватися добірною літературною мовою, казав, наприклад: «Це, очевидно, слугує основою мого насильства», або: «Я уявляв її ще жорстокішою, ніж звичайно буває, як свідчать мої спостереження, таке жіноцтво». Та коли він бачив, що жодного враження не справляє й це, тоді нерідко вдавався до ефектної театральної пози й бундючно оголошував себе «анархістом-теоретиком», якого щохвилини могли б урятувати соціал-демократи, якби він сам схотів скористатися з послуг отих жидів, щонайзапекліших визискувачів неосвіченого трудового народу. Отож виявлялося, що Моосбругер має свою «науку» — сферу, до якої вченій зарозумілості його суддів було зась.

Завдяки цьому в судовій залі він зазвичай заслуговував на оцінку «неабиякі розумові здібності», на шанобливу увагу під час процесів і на суворіші покарання, однак потішене марнолюбство Моосбругера сприймало ці процеси, по суті, як почесні періоди його життя. Тому ні до кого він не мав такої гарячої ненависти, як до психіатрів, бо ті вважали, що всій складній його суті можна покласти край кількома чужоземними словами, так наче то була для них буденна справа. Як завжди в таких випадках, медичні висновки про його психічний стан не витримували натиску вищого від них світу юридичних уявлень, і Моосбруґер жодного разу не проминав нагоди публічно довести на суді свою перевагу над психіатрами й розвінчати цих чванькуватих йолопів і шарлатанів, які нічогісінько не тямлять і запроторили б його, якби він симулював, до божевільні замість посадити у в’язницю, бо його місце саме там. Адже своїх злочинів він не заперечував, він хотів лише, щоб їх сприймали як катастрофи Грандіозного світосприйняття. А оті бабенції з їхнім хихотінням були у змові проти нього перші; всі вони мали бахурів, і відверте слово поважного чоловіка для них — пустий звук, якщо взагалі не образа. Він, поки міг, їх уникав, щоб не дратуватись, але ж це не завжди виходить. Бувають дні, коли голова в чоловіка дурна, як довбня, і він ні за що не може взятися, бо від тривоги в нього пітніють руки. І тоді досить лише піддатися, й будь певний: не встигнеш і кроку ступити, як удалині, мов дозор, висланий наперед ворогом, замаячить така собі отрута-блукачка, дурисвітка, що, тайкома посміюючись над чоловіком, ламає перед ним комедію й виснажує його, а то й ще гірше — ображає, не маючи ні стида, ні сорома!

Отак і добігла кінця та ніч, вельми галаслива, байдужно пропита в намаганнях погамувати внутрішню тривогу. Світ буває ненадійний навіть тоді, коли ти не п’яний. Вуличні стіни погойдуються, мов куліси, за якими щось чекає на певну репліку, щоб вийти на сцену. На міській околиці, де починається широке, залите місячним сяйвом поле, на душі стає спокійніше. Там Моосбругерові довелося вернутись, щоб знайти кружний шлях додому, й саме біля залізного мосту до нього й причепилась ота дівчина. Це була одна з тих, котрі наймаються до чоловіків отам унизу, на заплавних лугах, яка-небудь колишня служниця, що втекла від господарів, таке собі миршаве створіння, з-під хустки виднілися лише двоє спокусливих мишачих оченят. Моосбруґер відмахнувся від неї й наддав ходи; але ж вона почала канючити, щоб він узяв її до себе додому. Моосбругер простував, не спиняючись, поки завернув за ріг; там безпорадно заходив туди-сюди, чимдалі розгонистіше, а вона бігла поруч; він ставав, і вона стояла обіч, мов тінь. Просто її тягло за ним, ось у чому вся річ. Нарешті він зробив ще одну спробу її прогнати: обернувся й двічі плюнув їй в обличчя. Та це не допомогло; на дівчину не діяло ніщо.

Сталося це у величезному парку, який вони перетинали в найвужчому його місці. Саме тут Моосбругер і збагнув, що десь неподалік мав сховатися її спільник, а то чого б вона, попри його нехіть, так сміливо бігла за ним? Отож він вихопив з кишені штанів ножа — адже над ним хотіли позбиткуватись, а може, й знов напасти на нього; за кожною жінкою завше стоїть-бо чоловік, який ладен з тебе покепкувати. Вона вже взагалі почала здаватися йому мало не переодягненим чоловіком. Він бачив, як мигали тіні, й чув хрускіт у кущах, а та пройда поруч раз у раз, мов заведений годинник, усе товкла своєї: візьми та візьми її з собою; але поряд не було нічого такого, на що він міг би накинутися з усією своєю величезною силою, і через цю моторошну бездіяльність його пойняв страх.

Коли вони завернули в першу, ще дуже похмуру вуличку, чоло в нього вже геть упріло, й він усім тілом тремтів. Не озираючись, рушив до кав’ярні, яка була ще відчинена. Одним духом випив філіжанку чорної кави, три чарки коньяку й спокійно посидів — може, із чверть години; та коли розплачувався, знов подумав, що робити, якщо вона пантрує його надворі. Бувають такі думки, котрі, наче мотуззя, обплутують тобі безкінечними петлями руки й ноги. І не встиг він ступити темною вуличкою й кількох кроків, як відчув: дівчина десь поруч. Але тепер вона трималася не боязко, а впевнено, навіть зухвало й уже не благала, а просто мовчала. Отоді він і збагнув, що не позбудеться її повік, тому що це він сам її за собою й тягнув. Жаліслива відраза клубком стала йому в горлі. Він ішов, а те, що простувало трохи позаду, було знову ж таки ним самим. Достоту так, як бувало щоразу, коли назустріч траплялася процесія. Якось він сам виколупав ножем собі з ноги велику скалку, тому що забракло терпіння чекати на лікаря; точнісінько так само відчував він ножа у себе в кишені й тепер — такий твердий, довгий…

Але Моосбругер просто-таки надприродним напруженням свідомости знайшов ще один вихід. За парканом, уздовж якого тепер проходив його шлях, був спортивний майданчик; там людських очей уже можна було не боятись, отож він завернув туди. Улігся в тісній будці, де була каса, й увіткнувся головою в найтемніший куток; оте м’яке друге «я», хай йому грець, вляглося поруч. Тому він прикинувся, буцімто відразу засинає, — щоб згодом нишком ушитися. Та коли він тихенько, ногами вперед виповз із будки, воно знов було тут як тут і обвило руками його за шию. І ось тоді чи то в її, чи то в своїй кишені Моосбруґер відчув щось тверде; він його й дістав. З певністю він не знав, що то таке — ножиці чи ніж; просто