Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
Тож і не дивно, що вже після першого вбивства дівчини Моосбругер виправдовувався тим, буцімто за ним весь час ганяються духи й день і ніч кличуть його до себе. Вони спихали його з ліжка, коли він лягав спати, й не давали працювати, коли ставав до роботи; а ще він чув, як вони день і ніч розмовляють між собою і сперечаються. То не була душевна хвороба, й Моосбругер терпіти не міг, коли так казали; іноді він, звісно, й сам прикрашав це спогадами про церковні проповіді або тлумачив згідно з порадами щодо симулювання, яких можна наслухатись у в’язницях; але матеріал для цього завжди був напоготові, він тільки трохи мерхнув, коли його лишали поза увагою.
Так було й у мандрах. Узимку стельмахові знайти роботу важко, й Моосбругер нерідко цілими тижнями лишався без даху над головою. Плентаєш, бувало, цілісінький день, прибиваєшся до села, а голову прихилити ніде. І чимчикуй далі, до пізньої ночі. Поїсти — нема за віщо, отож і жлуктиш горілку, поки посиніє в очах і ноги понесуть уже самі. Проситися до нічліжки, попри теплий супчик, не хочеться, — почасти через тамтешні воші, а почасти через образи й приниження; краще вже вижебрати кілька крейцерів та забратися до якого-небудь селянина на сіновал. Не питаючись, звісно, а то спершу довго проси-благай, а тоді однаково лиш образу терпи. На ранок, певна річ, нерідко доходить до сварки й доносу на нього за побої, бродяжництво й жебрування, і помалу товщає тека судимостей, яку кожен новий суддя розгортає так поважно, начебто саме вона й приховує всю правду про Моосбругера.
А хто-небудь замислювався над тим, що таке цілими днями й тижнями по-справжньому не митися? Шкіра шкарубне так, що ти здатний уже лише на грубі рухи, навіть якщо й скортить зробити лагідний, і під такою корою жива душа костеніє. На здоровий глузд це впливає, либонь, менше, найнеобхідніше робиш цілком розважливо; очевидно, мозок горить, мов невеличкий каганець у величезному мандрівному маяку, повному розтоптаних дощових черв’яків та саранчі, але все особисте тут розчавлене, і блукає лише охоплена бродінням органічна речовина. І ось коли Моосбругер мандрував від села до села чи простував безлюдними путівцями, на шляху його почали траплятися жінки, цілими процесіями. Спершу одна жінка, аж за півгодини, щоправда, — ще одна, та навіть коли вони вигулькували так рідко й геть нічого спільного між собою не мали, загалом то були все ж таки процесії. Жінки прошкували від села до села або просто на хвилинку вибігали з хати, були в теплих хустках чи кофтах, які щільно, мов шкіра на змії, облягали їм клуби, входили до теплих світлиць чи вели перед собою дітей, або з’являлися на дорозі самі-самісінькі, і їх можна було збити камінцем, як ворону. Моосбругер стверджував, що він — не садист, котрий убиває на Грунті статевого збочення, бо надихала його щоразу, мовляв, лише відраза до цього жіноцтва, і так воно, мабуть, і було, адже можна зрозуміти й кота, який сидить перед кліткою, де вистрибує туди-сюди жирна золотиста канарка, або який хапає, відпускає, знов хапає й знову відпускає мишу, щоб іще раз побачити, як та втікає. А що таке собака, цей друг людини, який женеться вслід за колесом і кусає його лише так, задля забави? Виходить, у ставленні до живого, того, що рухається, безмовно котиться чи шмигає, є таємна неприязнь до співістоти, котра тішиться сама собою? І що, врешті, було робити, коли вона кричала? Можна було або отямитись, або, якщо отямитись уже не сила, кинути її ницьма й набити їй рота землею.
Моосбругер був простий собі стельмах, у житті — сам як палець, і хоч повсюди, хай би де він працював, товариші знаходили з ним спільну мову, щирих друзів він не мав. Нездоланний інстинкт час від часу жорстоко вивертав його єство назовні; та, може, Моосбругерові й справді бракувало, як він казав, лише виховання й нагоди, щоб, скориставшись нею, стати чимось іншим — янголом масової смерти, палієм театрів чи великим анархістом; адже анархістів, що гуртувалися в таємних союзах, він зневажливо називав двоєдушними брехунами. Він був, безперечно, нездоровий; та хоча в основі його поведінки вочевидь лежала хвороблива натура, що робила його відлюдькуватим, сам він бачив у цьому якесь гостріше й вище усвідомлення власного «я». Усе його життя було до смішного, до розпачу незграбною боротьбою за те, щоб люди це визнали й оцінили. Він ще парубком переламав пальці одному своєму роботодавцеві, коли той надумав його покарати. А від іще одного Моосбругер утік, прихопивши його гроші, — задля неминучої справедливости, як він казав. Надовго в нього не вистачало терпцю ніде, на одному місці він лишався доти, доки — так це спершу було завжди — тримав людей у страху своїм мовчазним працелюбством, привітним спокоєм і широченними плечима; та щойно до нього починали ставитися непоштиво, запанібрата, так ніби нарешті його розгадали, він спаковував свої лахи, бо його поймало моторошне відчуття, немовби шкіра вже погано пристає йому до тіла. Якось, на одному будівництві, він спізнився це зробити; чотири муляри змовилися довести йому свою перевагу, скинувши його із самого вершечку риштування на землю; але він почув, як вони, підкрадаючись, пересміюються в нього за спиною, і ринув на них з усією своєю величезною силою, одного зіпхнув з других від землі сходів, а ще двом порізав на руках усі сухожилки. Те, що його за це покарали, перевернуло йому, як він казав, душу. Він емігрував. До Туреччини. Але повернувся, бо світ повсюди гуртовувався проти нього; з цією таємною змовою не могли позмагатися ні чарівні слова, ні доброта.
А такі слова Моосбругер старанно підхоплював у в’язницях та божевільнях — крихти латини й французької, які він уставляв у найменш відповідні місця своїх промов відколи виявив, що знання
