Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

чи душа; як і в разі будь-якого здорового песимізму, тут важливо лише одне: знайти щось неминуче, за що можна вхопитися. І хоч у кращі роки такі теорії викликали у Вальтера усмішку, невдовзі він збагнув їхні великі переваги й почав звертатися до них і сам. Коли доти погано й не здатним до роботи почувався він, то тепер нездатним до неї був час, а сам він, Вальтер, був здоровий. Його життя, яке ні до чого не привело, дістало раптом приголомшливе пояснення, виправдання епохального масштабу, гідне такого життя; ба більше, воно набувало характеру просто-таки великої жертви, коли він брав у руку й знову відкладав олівця чи перо.

І все ж Вальтерові доводилося й далі боротися з собою, а Клариса завдавала йому мук. Викликати її на розмову про вади часу не щастило, вона наївно вірила в Геній. Що воно таке, Клариса не знала, та коли про це заходила мова, все її тіло напружувалося й трепетало; це або відчуваєш, або не відчуваєш — такий був її єдиний доказ. Для Вальтера вона завжди лишалася тією маленькою, жорстокою п’ятнадцятирічною дівчинкою. Ніколи вона не розуміла його почуттів цілком, і ніколи йому не щастило підкорити її собі. Та хоч яка сувора й холодна була Клариса, час від часу все ж таки виявляючи захват і безпредметно-полум’яну волю, а проте вона мала загадкову здатність впливати на нього так, немовби через неї надходили сигнали з якогось такого боку, що його в тривимірному просторі годі було й визначити. Іноді через це ставало мало не моторошно. Особливо він це відчував тоді, коли вони вдвох сідали за рояль. Її гра улягала чужому йому закону збудження і була сувора й безбарвна; коли тіла розпалювалися так, що в них світилася душа, він глибоко відчував це і йому робилося страшно. Тоді щось таке, чому й назви не було, відривалося від неї і, здавалось, ось-ось відлетить разом з її духом. Воно виходило з таємної порожнини в її єстві, яку треба було боятися й тримати закритою; він не знав, що саме йому це підказувало й що це було; але воно вселяло в нього якийсь нестерпний, невимовний страх і потребу вживати рішучих заходів проти, чого він не міг робити, бо ніхто, крім нього, нічого такого не помічав.

Спостерігаючи з вікна, як Клариса простує назад до будинку, він невиразно усвідомлював, що знов не втримається перед спокусою сказати про Ульріха що-небудь погане. Той повернувся невчасно. Він завдавав Кларисі шкоди. Він жорстоко погіршував у ній те, чого сам Вальтер не важився чіпати, — каверну біди, все убоге, хворе, згубно-геніальне, таємничий порожній простір, де ланцюги були напнуті так, що одного дня могли не витримати. І ось вона, щойно ввійшовши до кімнати, стояла перед ним простоволоса, тримаючи в руці літнього капелюшка, а він дивився на неї. Очі її були насмішкуваті, ніжні, ясні; можливо, аж надто ясні. Часом у нього складалося враження, немовби вона просто має силу, якої бракує йому. Жалом, приреченим повік не давати йому спокою, Вальтер відчував її вже тоді, коли вона була дівчинкою, та й сам він вочевидь не хотів, щоб вона була інша; у цьому, мабуть, і полягала таємниця його життя, незбагненна тим двом.

«Які глибокі наші болі! — подумав він. — Мабуть, не часто двоє кохають одне одного так глибоко, як мусимо кохати ми». І заговорив навпростець:

 — Мене не цікавить, що розповідав тобі Уло, але можу сказати, що його сила, якою ти так захоплюєшся, — не що інше, як порожнеча!

Клариса поглянула на рояль і всміхнулася; Вальтер мимоволі знову сів біля відкритого інструмента й повів далі:

 — Не важко, мабуть, перейматися героїчними почуттями, якщо від природи ти нечулий, і мислити кілометрами, коли не маєш жодного уявлення про те, скільки всього приховує в собі кожен міліметр!

Вони іноді називали його «Уло» — як тоді, в пору його юности, й він любив їх за це так, як зберігають усміхнену шанобливість до своєї няньки.

 — Він застряг на місці! — додав Вальтер. — А ти цього й не помічаєш. Тільки не думай, що я його не знаю!

Клариса щодо цього мала сумніви.

 — Нині все розпадається! — різко промовив Вальтер. — Бездонне провалля інтелекту! Інтелект він і має, це я визнаю.

Але він зовсім не знає, що таке влада цілісної душі. Про те, що Ґьоте називає особистістю, що Ґьоте називає рухомим ладом, він і гадки не має. «Ця думка чудова про владу і межі, закон і сваволю, свободу і міру, і про рухомий лад…»

Віршові рядки хвилями зринали з його вуст. Клариса здивовано й привітно подивилася на ці вуста, так наче з них злетіла якась мила дитяча іграшка. Нарешті отямилась і тоном такої собі невеличкої господині дому вкинула:

 — Чи не хочеш пива?

 — Пива? Чом би й ні! Я ж бо ніколи не проти.

 — Але в мене тут пива немає!

 — Шкода, що ти спитала, — зітхнув Вальтер. — Сам я про пиво, мабуть, ніколи й не згадав би.

На цьому питання для Клариси було вичерпане. Але Вальтер уже втратив рівновагу й не знав, що казати далі.

 — Чи ти ще пам’ятаєш нашу розмову про митців? — невпевнено поцікавився він.

 — Яку?

 — Кілька днів тому. Я пояснював тобі, що означає жива творча основа в людини. Невже не пригадуєш, як я дійшов висновку, що колись панували не смерть і логічна механізація, а кров і мудрість?

 — Ні.

Вальтер зам’явся, замислився, завагався. І раптом вигукнув:

 — Він — людина без властивостей!

 — А що це таке? — перепитала, хихикнувши, Клариса.

 — Ніщо. Саме те, що називають ніщо! Але Кларису це слово зацікавило.

 — Нині таких — мільйони, — впевнено заявив Вальтер. — Цей людський тип породила сучасність! — Фраза, що випадково спала на думку, сподобалася йому самому, так ніби стала першим рядком вірша, і ця фраза вже не дала йому спинитися, хоч він ще й не усвідомив її змісту. — Ти лишень поглянь на нього! Як гадаєш, хто він такий? Чи схожий він на лікаря, на комерсанта, на художника або на дипломата?

 — Але ж він — і не жоден із них! — тверезо заперечила Клариса.

 — То, може, він схожий на математика?

 — Цього я не знаю. Звідки ж мені знати, який вигляд у математика?!

 — Це ти сказала дуже слушно! Математик