Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль
— Ваше превосходительство, — сказав Ульріх, — чи не можна мені скористатися цією сприятливою нагодою, щоб допомогти одному чоловікові, якого несправедливо засуджено до смертної кари?
Почувши це запитання, граф Штальбург витріщив очі.
— Щоправда, той чоловік — убивця-садист, — зізнався Ульріх, але ту ж мить і сам збагнув, що поводиться казна-як. — Психічнохворий, звичайно, — хутко спробував виправитися він і ледве не додав був: «Ваше превосходительство знає, що наше законодавство щодо цього лишилося в середині минулого сторіччя», але ці слова застрягли йому в горлі, й він змовк.
Це був хибний крок — накидати цьому чоловікові тлумачення, що їх часто й цілком безглуздо дозволяють собі люди, схильні до всіляких інтриг. Кілька таких слівець, якщо їх уставити вміло, можуть стати родючими, як пухкий Грунт у саду, але в цьому місці вони нагадували купку землі, що її хтось необачно приніс на черевиках до кімнати. Одначе граф Штальбург, помітивши збентеження Ульріха, й справді виявив до нього велику доброзичливість.
— Так, так, пригадую, — промовив він якось через силу після того, як Ульріх назвав прізвище засудженого. — То цей чоловік, кажете, психічнохворий, і ви хотіли б йому допомогти?
— Він не винен.
— Атож, з такими справами завжди стільки клопоту…
Ті складні справи, схоже, завдавали графові Штальбургу великих страждань. Він безнадійно звів на Ульріха очі й спитав, мовби нічого іншого не варто було й сподіватися, чи Моосбругерові ухвалено вже остаточний вирок. Ульріхові довелося відповісти, що ні.
— А, ось бачите, — з полегкістю зітхнув граф. — тоді ще є час. — І перейшов до розмови про «тата», лишивши справу Моосбругера в сприятливій непевності.
Через свій хибний крок Ульріх спершу на хвилю розгубився, однак ця помилка на його превосходительство поганого враження, хоч як дивно, не справила. Щоправда, спочатку графові Штальбурґу мало не відняло мову, так ніби при ньому хтось скинув піджака; але потім ця безпосередність у людини з такою доброю рекомендацією видалася йому ознакою енерґійної й завзятої вдачі, і він аж зрадів, що ці двоє слів спали йому на думку, бо йому хотілося скласти собі про гостя приємне враження. Отож граф одразу вписав їх («Ми маємо підстави сподіватися, що знайшли енерґійного й завзятого помічника») до рекомендаційного листа на ім’я головної особи великої вітчизняної акції. Тримаючи в руках уже за кілька хвилин цього листа, Ульріх здався собі хлопчиком, якому на прощання тицяють у долоньку плитку шоколаду. Він ішов звідси не з порожніми руками, ще й дістав вказівки щодо наступного візиту, які могли бути воднораз і дорученням, і проханням, а відмовитися нагоди не трапилось. «Адже це непорозуміння, я не мав ані найменшого наміру…» — хотів сказати він, але був уже на зворотному шляху через просторі коридори й зали. Зненацька він став і подумав: «Мене ж бо виштовхнуло, мов корка, й закинуло туди, куди я зовсім не збирався!» І з цікавістю обвів поглядом підступну простоту обстановки. Він міг зі спокійним серцем сказати собі, що й тепер вона не справляла на нього жодного враження; просто це був світ, якого ще не прибрали з дороги. Але яку виразну, яку дивну властивість цей світ усе ж таки змусив його відчути? Хай йому біс, по-іншому, либонь, навряд чи й скажеш: цей світ був просто разюче реальний.
21. Справжній винахід графа Ляйнсдорфа:
паралельна акція
Однак насправді рушієм великої патріотичної акції (надалі задля скорочення й позаяк вона мала «виставити вагу і значення правління сімдесятирічного, такого багатого на турботи й успіхи, у вигіднішому світлі, ніж правління всього-на-всього тридцятирічне», ця акція називатиметься також паралельною) був не граф Штальбурґ, а Штальбурґів товариш, його ясновельможність граф Ляйнсдорф. У той час, коли Ульріх робив візит до палацу, в чудовому, з високими вікнами кабінеті цього великого чоловіка, серед численних шарів тиші, догідливости, золотих галунів і врочистости слави стояв секретар із книжкою в руці й зачитував звідти його ясновельможності місце, яке йому, секретареві, доручили знайти. Цього разу то була цитата з «Промов до німецької нації» Йогана Ґотліба Фіхте, слова, які секретареві видалися вельми доречними. «Щоб звільнитися від первородного гріха лінощів та його наслідків — боягузтва й лицемірства, — читав він, — люди потребують взірців, які демонструють їм загадку свободи і якими перед ними постають засновники релігій. Необхідне взаєморозуміння щодо моральних переконань народжується в церкві, у символах якої слід вбачати не предмет вивчення, а лише навчальний засіб для проголошення вічних істин». Секретар наголосив на словах лінощів, демонструють і церкви; його ясновельможність слухав доброзичливо, попрохав показати йому книжку, але потім похитав головою.
— Ні, — мовив граф, підлеглий безпосередньо першій особі в імперії, — сама книжка то й підійшла б, але цей протестантський фраґмент не годиться!
Міна в секретаря була кисла, мов у дрібного чиновника, чий план якої-небудь церемонії уже вп’яте начальство бракує, й він обережно вкинув:
— Але ж на національні кола Фіхте справив би чудове враження?
— Гадаю, — відказав його ясновельможність, — наразі від цього нам доведеться відмовитись.
Він згорнув книжку, й одночасно немовби згорнулось і його обличчя, а разом із цим обличчям, що вже саме собою було безмовним наказом, згорнувся у вірнопідданському поклоні й секретар, прийнявши з рук його ясновельможности Фіхте, щоб прибрати його звідси й поставити на місце в сусідній бібліотеці серед решти філософських систем світу; самому куховарити не конче, можна доручати це своїм людям.
— Отже, поки що зупинімося, — промовив граф Ляйнсдорф, — на чотирьох пунктах: імператор-миротворець, віха в європейській історії, істинна Австрія, а також власність і освіченість. За цими пунктами й складайте циркуляр.
Цієї миті в його ясновельможности сяйнула одна політична думка, і словами її можна було передати приблизно так: «Вони прийдуть самі!» Він мав на увазі ті кола у своїй батьківщині, які почувалися належними до неї менше, ніж до німецької нації. Вони були йому неприємні. Якби секретар знайшов був кращу цитату, щоб потішити їхні почуття (бо саме задля цього й вибрали Йогана Ґотліба Фіхте), то нею можна було б скористатися; але тепер, коли незручна деталь
