Людина без властивостей. Том I - Роберт Музіль

Ці два елементи, що змішувалися в Діотими й своєю суттю були такі різні, його ясновельможність граф Ляйнсдорф охоплював визначенням «власність і освіченість» — крім тих випадків, коли він називав їх просто «істинним аристократизмом»; та ще дужче любив він прикладати до них ту ідею «функцій», яка посідала чільне місце в його мисленні. Він обстоював думку, що будь-яка праця — не лише чиновника, а однаковою мірою й заводського робітника чи концертного співака — це функції. «У державі, — любив казати він, — кожна людина має свої функції; робітник, князь, ремісник — всі вони виконують функції!» Це випливало з його завжди й за будь-яких обставин об’єктивного мислення, що не визнавало жодного протегування, і в його очах великосвітські панії й панове, розводячи теревені з дослідниками богазкьойських текстів чи проблем пластинчатозябрових і розглядаючи присутніх дружин фінансових магнатів, також виконували важливі функції, хоч докладно описати їх і важко. Це поняття «функції» замінювало йому те, що Діотима називала релігійною єдністю людських діянь, втраченою від часів середньовіччя.

Та й узагалі всяке таке примусове спілкування, як у Діотими, якщо воно не зовсім наївне й грубе, справді можна пояснити потребою створити ілюзію людської єдности, яка має охоплювати найрізноманітніші види людської діяльности і якої на світі нема. Цю ілюзію Діотима називала «культура», до того ж, окремо наголошувала вона, «давня австрійська культура». Відколи її шанолюбство, поглибившись, обернулося на духовність, це слово вона навчилася вживати дедалі частіше. Під ним вона мала на увазі чудові полотна Веласкеса й Рубенса, що висіли в придворних музеях; те, що Бетговен був, так би мовити, австрієць; а також Моцарта, Гайдна, собор св. Стефана, Бургтеатр. Насичений традиціями придворний церемоніал. Перший столичний квартал, де скупчилися найвишуканіші в п’ятдесятимільйонній державі крамниці одягу й білизни. Тактовність високих чиновників. Віденську кухню. Аристократію, яка вважала себе найшляхетнішою після англійської, і її давні палаци. Сам тон суспільства, проникнутий іноді справжнім, однак частіше фальшивим естетизмом. Мала вона на увазі й те, що в цій країні такий вельможа, як граф Ляйнсдорф, дарував їй свою увагу й переніс власні культурні зусилля до її дому. Вона не знала, що його ясновельможність зробив це ще й через те, що, на його думку, було недоцільно відчиняти двері власного палацу перед новизною, контроль за якою легко втратити. Потай граф Ляйнсдорф не раз жахався тієї свободи й поблажливости, що з ними його вродлива приятелька розмовляла про людські пристрасті та заколоти, причиною яких стають пристрасті, чи про революційні ідеї. Але Діотима цього не помічала. Вона проводила вододіл поміж, сказати б, службовою нечесністю й приватною чесністю, як медичка чи працівниця соціального забезпечення; вона здригалася, мов від удару у хворе місце, коли її особисто вражало яке-небудь слово, але безвідносно могла розмовляти про все на світі, відчуваючи лише те, що графа Ляйнсдорфа така мішанина неабияк приваблює.

Однак життя нічого не будує, не видовбавши для цього каміння десь інде. На прикрий подив Діотими, крихітна, мрійливо-солодка мигдалинка уяви, мигдалинка, яка колись становила серцевину її буття, коли в ньому, крім самої мигдалинки, ще нічого не було, і яка збереглася навіть тоді, коли вона зважилася вийти заміж за віце-консула Туцці, що мав вигляд шкіряної валізи з двома темними очима, — мигдалинка ця в роки успіху щезла. Щоправда, багато чого з того, що Діотима розуміла під давньою австрійською культурою, скажімо, Гайдн чи Габсбурги, колись було лише обтяжливим шкільним обов’язком, а ось тепер усвідомлення того, що вона живе серед усього цього, було сповнене для неї чарівної привабливости, такою самою мірою героїчної, як гудіння бджіл у розпалі літа; але згодом усе це стало чимось не лише одноманітним, але й стомливим і навіть безнадійним. Зі знаменитими гостями в Діотими вийшло те саме, що у графа Ляйнсдорфа — з його банківськими зв’язками; хоч як праглося їхньої гармонії з душею, а всі намагання були марні. Про автомобілі та рентгенівські промені таки можна розмовляти, це ще викликає сякі-такі почуття, але що лишається робити з рештою незліченних винаходів та відкриттів — вони ж бо нині з’являються щодня! — як не захоплюватися дуже загалом людською винахідливістю, а це ж помалу починає неабияк гнітити душу! Його ясновельможність вряди-годи приходив і заводив розмову з кимось із політиків чи дозволяв відрекомендувати собі когось із нових гостей; йому було легко мріяти про глибоку освіченість, та коли доводилося мати справу з цією освіченістю так близько, як оце Діотимі, то нездоланною виявлялася не глибина освічености, а саме її ширина. Навіть питання, що стосувалися людини безпосередньо, — шляхетна простота Греції чи сенс біблійних пророцтв, — у дискусії зі знавцями розпадалися на безмежне розмаїття сумнівів і можливостей. Діотима завважила, що на її вечорах навіть знаменитості завжди розмовляли попарно, позаяк говорити розумно, по-діловому людина вже тоді могла лише з іще однією, не більше, людиною, а сама Діотима не могла розмовляти, по суті, ні з ким. Але внаслідок цього вона відкрила в собі відому недугу сучасної людини, недугу, назва якій — цивілізація. Це — такий собі гнітючий стан, сповнений мила, радіохвиль, гордовитої системи умовних знаків математичних та хімічних формул, політичної економії, експериментальних досліджень і нездатности до простого, але високого спілкування людей. І ставлення притаманного їй самій аристократизму духу до аристократизму суспільного, яке покладало на Діотиму обов’язок бути дуже обачною й нерідко приносило їй, попри всі успіхи, й розчарування, — це ставлення з часом також дедалі більшою мірою уявлялося їй саме таким, яке має ознаки не доби культури, а доби цивілізації.

Цивілізацією було, отже, все, чого не міг осягти її розум. А відтак цивілізацією вже давно й насамперед був її чоловік.

25. Недуга заміжньої душі

Вона багато читала про свою недугу й дійшла висновку, що втратила в собі щось таке, про що доти знала мало, — душу.

Що це таке?… Негативне визначення дати не важко: це — те, що ховається, коли чуєш про алгебраїчні ряди.

А позитивне? Схоже, воно щасливо уникає будь-яких спроб його знайти. Можливо, колись Діотима мала якусь самобутність, якусь пророчу сентиментальність, закутану тоді в потерту від частого чищення сукню її коректности, і тепер вона називала це душею й знову відкривала в барвистій