Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Мишко зібрав круг себе дружину.

— Гей, додому! — крикнув він. — У лісі навколо городища виставити сторожу… Скрізь на горах приготувати смолоскипи, щоб їх можна було запалити, коли буде подано знак. Як тільки запалають вони, всі до одного біжіть на Гопло, до городища… Але поки не дам наказу, сидіть тихо, щоб Хвост нічого не знав.

Він приклав до вуст палець, і кмети, перешіптуючись між собою, почали поволі розходитись.

Бумир зі своїми довго стояв і ходив туди й сюди, намагаючись довідатись, що вирішили кмети, але нічого не зміг випитати. Він тільки знав, що станиць із храму не взяли і що не було кинуто гасла починати війну; отож і подумав, що вони злякались князя, що все розвалилось і кінчилось марними балачками. Поблукавши біля храму, Бумир врешті попрямував до човна, переправився на другий берег і, скочивши на коня, вирушив на ніч у дорогу до Хвостка.

У городищі готувались до оборони, і сторожа була напоготові. Коли прибув Бумир, його відразу ж впустили; сама пані вийшла назустріч. Бумир був тут своєю людиною, і всі знали, що він плазував перед князем і княгинею й беззастережно схвалював — усе, що тут робилось. Ясновельможна пані зустріла його неспокійним поглядом, вимушено усміхаючись.

— Що чувати? — запитала вона.

Донощик зітхнув.

— Милостивій пані, — заговорив він, — нема чого боятися… старійшини на Ледниці зібрались на раду; прибув туди і князь Мілош… Ухвалювали починати війну, та так усе на балачках і закінчилось… Вони ж безсилі… Мишків обрано на воєвод, але ті злякалися…

Княгиня радісно сплеснула руками.

— Невже це правда? — спитала вона.

— Правда, милостива пані, — запевняв її Бумир. — Покричали та й розійшлись, і знову все буде, як було.

Обличчя в княгині проясніло. Вона звеліла кметові почекати, а сама пішла в ложницю розбудити чоловіка; той, заспаний, в одній сорочці, незабаром вийшов до нього, протираючи кулаками очі. Вклонившись, Бумир почав докладно про все розповідати; князь слухав, позіхаючи. Потім поплескав гостя по плечі і втупивши в нього червоні од хмелю очиці, посміхнувся.

— Тих Мишків я по одному переловлю, — тихо промовив він, — і буде спокій… Я знаю їх, це крикуни, а до роботи не беручкі… Хильнеш зі мною, — додав він і сів за стіл, наказавши Бумирові зайняти місце на лаві.

Кмет слухняно сів; хоч і знав, що тут нічого поганого з ним не може трапитись, але, коли принесли меду, йому пригадалось, як частували тут дядьків, і в нього мороз пробіг по тілу. Все ж не посмів відмовитись від кубка, бо князь образився б. Він низенько кланявся, запевняючи князя, що завжди був йому вірним слугою. Отак і сиділи вони разом за столом — один на чільному місці, а другий — у кінці столу; князь примусив Бумира розповісти йому про то, що робилось на острові, розпитував про імена людей, ніби для того, щоб закарбувати їх у своїй нам'яті. І Бумир до пізньої ночі просидів з ним за столом.

VII

Минуло кілька днів, а біля городища панував спокій. Посилали смердів і переодягнену челядь у розвідку до ближчих дворів і хат, але про готування до війни ніде й мови не було. На полях, оточених з усіх боків лісами, де грунт був піщаний і добре прогрівався сонцем, вже починали жати хліба. З залізними, мідними й кремінними серпами зустрічалося багато людей, а з мечем або списом — майже нікого.

Князь занидів, занудьгував, сидячи в оточеному валами городищі. Він пив, їв і спав, потягався, позіхав, часом заходив до княгині, та коли дивився з ганку на ліс, кляв усе на світі, що не міг їхати на лови. Брунгільда його не пускала. Спочатку він мовчки слухав її, але потім став бунтувати.

Якось наказав покликати смерда.

— Поїдь оглянь хащі, чй нема там якої засідки.

Слуга не з'являвся на подвір'ї цілий день; він привіз убитого козла і розповів, що зустрічав у лісі диких свиней, ведмедя, вовків; але ніде навіть сліду людського не було видно.

Для княгині затишшя після такої бурі здавалось підозрілим, а для її чоловіка — природним.

— Поїду, на лови… — сердито кинув він, — отак і згнити можна, сидячи дома… Не витримаю, зачахну від сну і неволі…

Брунгільда не пускала; передбачлива німкеня боялася засідки й зради. Виїзд на полювання відкладався з дня на день. Вона підмовила людей, щоб ті вигадували перешкоди. Хвост лаявся, сердився, пиячив і все більше проймався нетерпінням. Нарешті звелів смердові: що б не сталось, готуватись на завтра на лови. Княгиня ледве домоглася, щоб замість жменьки людей, як це було у нього в звичці брати з собою, князь повів утричі більше, до того ж добре озброєних.

Хвостек усе ще залишався забобонним поганином; зранку слуги подивилися, чи нема яких прикмет у небі й на землі і чи не закаркає що над головою і не перейде дороги. Смерд навмисне розпорядився, щоб наймолодша з дівчат княгині з повними відрами показалась на стежці, коли князь вирушатиме в дорогу. Стару бабу або дівча з порожнім посудом вважали б за погану прикмету.

Урочище, куди саме їхали вони, називалось Глибом, і тут завжди успішно проходили князівські лови. Але треба було подолати значну відстань від узлісся, щоб проникнути в лісову гущавину, в непролазні нетрі.

Хвостек, що вже давно не сидів на коні, не бачив лісу й не чув валування собак, повеселішав, коли над його головою зашуміли віти дерев і потягло лісовими пахощами. Він швидко погнав коня і через півгодини опинився на відомій йому галявинці. Звідси до Глибу було вже недалеко. Тільки-но він виткнувся з-за дерев, як відразу ж повернув коня назад і, розгніваний, обернувся до смерда, що саме підскочив до нього, і показав рукою вперед. На поваленому стовбурі сиділа, запнувшись хусткою, стара жінка; поруч зеленіли купки нарваних трав. Біля неї лежали брудні сакви. У ті часи лісові хащі, води й поля, як здавалось людям, населяли таємничі істоти; обернувшись у жінок, вони майже у всіх викликали страх, бо чигали на здоров'я і життя людей. Тому переважна частина чорних духів уявлялась у жіночій личині. Мари, літавиці, лісовиці, метелиці, нічниці, яги і стриги з'являлись у вигляді таких бридких баб, як оця, що сиділа на стовбурі зваленого дерева.

Князь їх побоювався, та й смерда вони страхали. Скривдиш її — наразишся на помсту й переслідування. Коли Хвостек показав слузі на відьму, що перебирала зілля, той завагався і не знав, що робити. Під'їхавши ближче, смерд із-за дерева придивився до неї