Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

На хвилину запало мовчання. Мстивой дивився в землю, Забой — на Лешка, і в нього сльози набігли на очі.

— Адже він запросив нас, — нарешті промовив Мстивой. — Ми мусимо поїхати до нього й поїдемо. Побачимо, що робиться в городищі.

— Мені байдуже, що там робиться, — відповів Мілош. — Хочте — їдьте, хочте — ні, — маєте свій розум; тільки залишіть мене в спокої, з моїм болем і прокляттям. З кметами не піду, бо я князь і пан для них; а з Попельком і бачитися не хочу; стріну його на відстані меча — уб'ю!

Старий замовк, і ніхто вже не смів і слова промовити. Двоюрідні брати підсіли до Лешка із співчуттям і повагою, і довго, аж до пізньої ночі, чути було під дубами тиху розмову, що інколи переходила в шепіт. Другого ранку Мстивой і Забой вирушили з городища і попрямували зі своєю дружиною до Гопла.

Там їх чекали з нетерпінням. Муха вже повернувся й повідомив, що вони прибудуть, але спершу заїдуть до Мілоша.

В городищі все живе пойняв неспокій і погане передчуття. Ластівки залишили свої гнізда й довго пурхали, щебечучи, біля вежі й будинку князя, потім, збившись в одну зграю, полетіли кудись за озеро. Іржали і рвалися зі стаєнь коні, ревла худоба в хлівах. Все ж ніч минула спокійно; яскраво світили зорі, а вдосвіта над лісом сплив ясний місяць і осяяв землю, перед тим як мав на сході зажевріти небокрай.

Княгиня старанно готувалась до прийому дядьків; неспокійно ходила туди й сюди, рвала в саду якесь зілля, варила в горшках напої. Слуги смажили м'ясо, точили найстаріші меди. Було забито козла, і він уже рум'янився над вогнем; принесли риби з озера; водночас пеклися калачі й святкові коржі, щоб нічого не бракувало на учті.

Вже високо підбилося сонце, коли під лісом у полі показались вершники; їх упізнали по сивих бородах і почту. Старі їхали попереду, сини і родичі — за ними, а позаду — челядь і слуги. Вони не одягли святкової одежі, ніби навмисне хотіли скидатись на простих кметів. Але були добре озброєні. Наближались до городища не кваплячись, та, побачивши, що сам Хвостек вийшов їм назустріч і, знявши шапку, чекав на них біля моста, вони позлазили з коней і попрямували до нього. Про що домовились вони між собою по дорозі і що мали говорити, — важко було вгадати з їхніх облич. На ганку стояла Брунгільда, бліда, у важкій сукні, оздобленій срібними й золотими ланцюжками… З великими почестями ввели гостей у дім; вони, видно, не чекали такого прийому. Запросили їх відразу до світлиці, посадовили на застелених лавах і почали частувати їствами й напоями.

Хвостек, навчений жінкою, заговорив про те, що тепер діється на його землі.

Мстивой нахмурився і після довгого мовчання промовив:

— Що робити? Ви раніш не радилися з нами, а тепер уже пізно. Вони скликали віче — треба було самому поїхати на нього або друге скликати в себе, скарги й нарікання вислухати, а не дратувати людей.

Забой сказав майже те ж саме.

Хвост похмуро слухав, похнюпивши над кубком голову.

— Ще б не вистачало, — мовив він, — щоб пан торгувався зі слугами. Що буде, те й буде, а цього я не зроблю.

Мстивой спокійно говорив про те, що треба обміркувати добре, як діяти: адже виступити проти віча, общин і мирів — нелегка справа; коли дійде до війни, то доведеться зіткнутись зі страшною силою, з численним ворогом.

Потім було запропоновано, щоб і молоді висловились по черзі. І вони сказали те ж саме, що й їхні батьки: радили не зачіпати кметів, мирно жити з ними; винних можна буде, якщо захочеться, опісля покарати поодинці.

Князь із дружиною мовчки перезирнулись і нічого не відповіли. Тільки просили пригощатися.

Гості випили й закусили, кількома словами перекинулись про лови, та Мстивой знову звернув на своє.

— Годиться правду вам сказати, якщо вже просите поради, — мовив він. — Ви були жорстокі з людьми, і багато пролилося крові; ми не скаржились, але й нам перепало. Що ми втратили, не будемо згадувати. Ми князівського роду, а смерди ваші утискували нас, мов чернь: забирали все, що хотіли, знущалися, як їм тільки подобалось. Можна уявити, що було з іншими, коли ви зі своїми дядьками таке чинили. Смерди вбивали по лісах кметів, займали їхню худобу, переслідували жінок. Що ж тут дивного, коли вони скликали віче і закривавлений одяг з віцями носили по хатах?

Хвостек і його дружина понуро мовчали. Брунгільда, збліднувши на лиці, вийшла і довго не поверталась; князь слухав і ні слова не сказав, тільки кусав губи до крові і смикав себе за волосся..

— Що було — то моя справа! — вигукнув він. — Я вас зараз лише про одне питаю: якщо дійде до війни й почнеться бій, ви будете на моєму боці чи виступите проти?

Мстивой іх Забой перезирнулись і довго мовчали. Підштовхуючи один одного ліктем, кожен з братів хотів, щоб відповідав другий. А Хвост усе чекав, і Мстивой нарешті промовив:

— Ми не будемо ні проти вас, ні з вами, — спокійно сказав він. — 3 кметами не підемо проти свого роду, бо свою кров, яка б вона не була, шануємо, але й проти кметів не виступатимемо: нам дороге і здоров'я, і життя. Ви не дуже допомагали нам, отож і від нас не ждіть допомоги. Ми як жупани сидимо собі по городищах, замкнувшись, і сидітимемо. Що нам до ваших чвар?!

— Таж справді мудра думка! — буркнув Хвост. — Мене скинуть, а котрогось із вас посадовлять князювати!

І він дико зареготав, позираючи на двері, в яких стояла його дружина.

— Але ви помиляєтесь, — додав він. — Не буде мене, не буде й вас! Сподобається їм вовча свобода, то й вас із городищ повиганяють. Ось побачите!

— Ідіть з нами пліч-о-пліч! — втрутилася в розмову Брунгільда.

— Ми безсилі, — мовив Забой. — Мілош, якому ви одного сина вбили, а другого осліпили, відрікся б від нас як від братів, коли б ми пішли з вами.

— Авжеж, що так! — підтвердили гості — старі й молоді. — Ні з вами, ні проти вас!

Князь змовчав, глянув тільки на дружину. Захмелівши від встояного меду, старі все