Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

— Князю, мій пане! — вигукнув Жула, заламуючи руки. — Ти тепер один залишився… Не хотіли тебе слухати наші милостиві князі, жодного з них уже немає на світі… Хвост із жінкою всіх потруїли на учті, пригостивши їх у своєму власному домі!..

Старий Мілош схопився, та, простягши руки, знову опустився додолу, а Жула, схлипуючи, вів далі:

— Я ледве врятувався, щоб оцю звістку принести. І вам треба тікати!.. Привітно зустріли нас у городищі, сам Хвост вийшов до воріт, запросив… Всі посідали за стіл, довго їли й пили… Але ніхто вже не підвівся з лави; як сиділи, так і позвалювались додолу… Трупи їх витягли надвір і неспаленими закопали в землю… Слідом тільки пси йшли, виючи… Жоден не вцілів, нікому не пощастило врятуватись… Ще й челядь пов'язали… А я чудом якимсь врятувався… Тепер відомо, що він задумав; певне, й по вас, князю, пошле… Вам треба тікати…

— О мої браття, о, роде мій! — стогнав Мілош. — До чого ви дожилися, щоб загинути від власної крові?.. Куди ж і навіщо тікати, якщо він і мене захоче знищити?..

Почувши ці слова, Лешек і мати, що сиділа біля нього, голосно скрикнули. Городище сповнилось риданням, всіх пойняв жах. Тільки старий Мілош не зрушив з місця, а коли затих у нього перший вибух скорботи, він заглибився в невеселі роздуми.

— Від своєї долі нікуди не втечеш! — пробурмотів він.

Потім глянув на сліпого сина, і такий жаль узяв! Глянув на людей. З будівель і хати повибігала челядь. Під дубами зчинилася метушня. Мати взяла Лешка за руку й підвела до батька.

— Сідлай коней! — крикнув старий. — Я сам поїду… Лешек з матір'ю і слугами хай ідуть у ліс і переховуються на пасіці, а я мушу вирушати. На рідну кров піднести руку!.. О доле ж ти, моя доле!..

А тим часом Жулі, який знемагав від утоми й голоду, винесли хліба й пива. До старого князя, котрий стільки часу розбитий і знесилений майже нерухомо пролежав на ложі, здавалося, повернулася сила. Він підвівся з постелі, простяг задерев'янілі руки, глянув круг себе затуманеними очима, випростався й наказав, щоб йому подали спис, меч і лук.

Навколо зчинився рух. Із стаєнь вивели коней, що голосно іржали, люди готували сакви; Мілош начепив на себе зброю і то підходив до Лешка, обіймав його й плескав по плечі, то давав накази.

На лаштування в дорогу пішло небагато часу. Лешка супроводжувала стара мати і двоє слуг. З Мілошем їхало десять вершників. Про гусляра, що сидів під деревом, усі забули; він підвівся і звелів малому поводиреві вести його світ за очі.

Ніхто не знав, куди зібрався старий Мілош, Він узяв із собою Жулу і рушив попереду, мовчки поганяючи коня. Цей пригнічений горем старець, що, як здавалось, ледве перевертався з боку на бік у постелі, тепер сидів на коні міцний і непохитний, мов віковий дуб, і навіть не згорблювався; велике нещастя додало йому сил.

На ніч мандрівники отаборилися в лісі. Мілош наказав розкласти багаття, а сам ліг у курені із свіжих віт, але не заснув… Дивлячись на вогонь, він пролежав цілу ніч, а коли розвиднілося, дав знак сідлати коней. їхали й другого дня мовчки, проте Жула здогадався, що поспішають вони на Ледницю.

Вже було видно озеро, коли вони стрілися з двома загонами вершників. Як виявилось, це були озброєні кмети. Помітивши Мілоша, Сцібор, один із найстарших, наблизився до нього й перетяв йому дорогу.

— Ви з нами, князю?! — вигукнув він, звертаючись до Мілоша.

— Я… з помстою, а не з вами! — похмуро відповів Мілош. — Я буду там, де помста.

— Ми саме готуємося мстити Хвостку, — почав Сцібор, — тому й збираємось на Ледницю. Будьте нашим главою проти цього розбійника…

— Главою не буду, — буркнув старий, — хіба що рукою… І не стану на бік кметів, бо я з князівського роду, а мстити — піду!

Сказавши це, він обминув Сцібора і кметів, котрі тут же стояли, слухаючи їх, і помчав до озера. Кмети рушили слідом за ним. На воді погойдувались переповнені людьми човни, прямуючи до острова. На березі, під наглядом челяді, паслись коні.

Мілош із Жулою позлазили зі своїх огирів і почали викликати з халуп перевізників, щоб ті переправили їх на другий берег, але тут не було нікого; всі човни з людьми попливли на Ледницю. Довелося чекати, і старий сів на землю. Кмети, які їхали слідом, оточили його, але він і не глянув на них.

У юрмі, що зібралася, лунали збуджені голоси. Старший Мишко, блідий, із зав'язаною шиєю, — в нього ще не загоїлась рана, — верховодив серед своїх. Всі їхали по пораду до старого Візуна і хотіли тут, на острові, де було безпечніше, ніж на урочищі, спокійно погомоніти між собою. На другому боці стояв із жменькою людей Бумир, відомий поплічник Хвоста. Тільки-но Сцібор з Мишками відійшли від старого князя, який не захотів з ними говорити, як до нього наблизився Бумир.

— Ви, князю, — тихенько промовив він, — не думаєте, певне, злигуватися з цими кметами… Що вам до них? Я вірно служу своєму панові, — я з вашого роду, я мирний чоловік і теж Лешек!

Мілош глянув на нього.

— Якщо ти вірно служиш тому розбійникові, що сидить у городищі, іди геть від мене!

І він показав йому рукою в поле.

Бумир відступив назад.

— Ви теж, князю, з сином своїм на його боці повинні бути…

Мілош зневажливо дивився і мовчав, а Бумир вів далі:

— Що з того, що вони збираються та радяться? Все одно накладуть головою… На підмогу князеві прийдуть німці і спустошать край.

Він патякав, а старий Мілош навіть і відповідати не хотів. До берега причалив порожній човен; старий кивнув Жулі й пішов сідати, але перевізник, втомившись, ліг на землю й не хотів їх переправляти. Даремно Жула штурхав його ногою. Тоді, розсердившись, сам ухопив весло й повіз Мілоша на острів. Вже підпливаючи до острова, вони побачили велику юрму людей і незвичайну метушню, ніби на віче збирались старійшини. Мілош мовчки зійшов на берег і, ні на кого не дивлячись, попрямував до Візуна, якого з усіх боків обступили жупани, владики і кмети. Не випустивши і пари з вуст, старий князь сів серед них на камінь. Трохи далі зі своїми людьми стояв Бумир.

Старий Візун, спершись на костур, слухав; люди, що оточували його, гаряче промовляли то один по одному, то всі разом. Неабияке збудження