Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

у ворота; його впустили і ввели в подвір'я. Був то пастух князівського табуна дід Лісун; він злякано щось белькотів, і так ніхто й не зміг його як слід зрозуміти. Князь з дружиною були вже в ложниці, їх не наважилися будити; отже, мусили чекати до ранку. Хвост після денних тривог, повечерявши, лежав п'яний, як чіп; якби князя й розбудили, його б і до ранку не вдалося протверезити. Коли вже Хвост був під хмелем, то нічого не розумів, а тільки наказував бити і вбивати.

Вранці, тільки-но він прокинувся, смерд із пастухом вже чекали його біля порога; пастух кинувся князю в ноги.

— Милостивий пане! — вигукнув він. — Трапилося нещастя. Ви послали до мене Гадона, щоб я дав коня. Але тількй-но він дістався до табуна, як якісь кмети, що, очевидно, йшли слідом за ним, напали на нього. Схопивши його за груди, вони почали вимагати, щоб він сказав, чи нема при ньому якого знаку, і знайшли якийсь перстень. Зв'язали Гадона ликом і повели в ліс. Він тільки встиг мені крикнути, щоб я біг у городище і розповів, що сталось. Гадон і просив, і погрожував, але нічого не допомогло. Мабуть, ті, які впіймали його, щось пронюхали.

Князь не на жарт розгнівався, почувши таку недобру новину, бо з усіх сил замахнувся на пастуха і був би розтрощив йому голову, як це вже не раз траплялося, якби той не впав від страху на землю. Він почав лаятись, згадуючи Перуна й чорних духів. Брунгільда заламала руки, почувши про випадок з Гадоном, здійнялися крики й нарікання.

Хвост хотів було відразу ж кинути людей, щоб відбити Гадона, але чия то була челядь і куди повели його, Лісун не міг сказати. До того ж ганяти зараз людей було небезпечно. Викрадення Гадона означало, що кмети розуміли, куди він був посланий, а схопити князівського слугу наважився б тільки той, хто думав воювати з князем. І в городищі зчинився ще більший переполох; смерди, посідавши на коней, відразу ж пороз'їжджались по селах і хуторах, щоб якомога більше людей зібрати у замок.

До полудня в городищі було тихо, з вежі теж нічого не було видно; князь трохи відійшов від гніву, а княгиня — від жалю. Вони чекали повернення людей, котрі супроводжували Лешка, і на Муху, що мав запросити в городище двох дядьків — Мстивоя й Забоя, але цього дня так і не дочекались їх.

Сліпий Лешек, їдучи до батька, був такий же мовчазний в дорозі, як і в городищі; незважаючи на запевнення тітки, він побоювався, що слуги князя, які вирушили з ним у дорогу, замордують його де-небудь у лісі. Так з тривогою дістався він до старого батькового городища; тільки тоді отямився, коли почув звук рога біля воріт і добре знайомий голос старого стража. Побачивши, що нещасний сліпець під'їжджає до рідного дому, люди скрикнули; було відчинено ворота, збіглись усі домашні, зсадили Лешка з коня й на руках понесли його, плачучи й радіючи, до батька.

Мілош, нічого не знаючи, краяний скорботою, стогнав на ліжку, та ось почув незвичний гамір у своєму тихому городищі. І він підвівся; грізно загарчавши, заворушився ведмідь, вибігла із світлиці стара мати. Та ось відчинились двері, і постав перед їхніми очима з розвіяним золотавим волоссям нещасний Лешек; його несла на руках челядь. Стара мати перша кинулась до нього, з криком і плачем обняла його. Мілош сидів і не міг зрозуміти, що скоїлось; простягав руки вгору і стогнав. Коли батько й мати побачили свого осліплого, страшно покаліченого сина, що чудом повернувся до них, біль, горе й розпач сповнили їхні серця. З уст зірвались прокляття, а з очей потекли сльози; заплакав і Лешек, якого посадовили на розстеленій долі шкурі. Підійшов старий ведмідь і почав лизати йому ноги й лащитись, мов собака. Довго ще чувся стогін, плач і лунали прокляття. Нарешті його почали розпитувати.

— Що мені вам сказати? — озвався Лешек. — Я нічого не знаю, пам'ятаю тільки одну хвилину, коли підступив до мене кат, щоб позбавити очей, якими я дивився на світ; встромив залізо, вирвав око, кинув на землю і розтоптав ногою. Ох! Хоч би він одне залишив мені! І друге пішло вслід за першим; я чув, як ноно впало й розбилось, і з ним скінчилось моє життя. Тепер я — сліпець, напівживий; замість очей залишилось у мене дві ями, щоб міг плакати ними.

Батько й мати заридали й заголосили.

— Мене кинули в сирий льох, на гнилу солому; годували цвілими сухарями, поїли смердючою водою, — вів далі Лешек, — та вмерти я не міг. Нарешті якогось дня почув я над собою знайомий жіночий голос, улесливий, але страшний, мов гадюче сичання… Брунгільда прийшла сказати, що нещастя моє сталось без їх волі, що ніхто цього не наказував робити, що сам кат вигадав кару таку. Жадають прощення і миру.

— Ніколи цього не буде! — простогнав старий Мілош. — Тепер, коли їм загрожують кмети і коли ми їм потрібні, — вони простягають нам руки. Надто пізно! Я не піду з кметами, але не піду і з катом дітей моїх!

Мати знову кинулась обіймати своє дитя, і батько пригорнув його до себе. Слуг випровадили, замкнули ворота городища. Вранці стара мати водила сина під дубами за руку, мов немовля, і, ллючи сльози за синовими очима, виплакувала свої очі.

Так минуло зо два дні; і тоді хтось постукав у ворота і затрубив у ріг. Мілош по звуку впізнав своїх братів Мстивоя й Забоя. Сторожа побігла відчинити, — це справді були вони, а з ними приїхали сини й родичі їхні — кільканадцять чоловік. Мілош вийшов назустріч, ведучи з собою осліплого сина. Мовчки привітавшись, сіли перепочити у затінку під дубом. Мстивой і Забой були вже досить старі, але ще дужі; мали засмаглі обличчя, погляди поважні й суворі. В обох вогнем пломеніло життя.

— Мілошу, — заговорив старший з них, — ми приїхали до тебе за порадою. Скажи, як нам бути: Попельок нас запрошує до себе, хоче помиритися; йому кмети загрожують, і ми йому потрібні; та й без нього не обійтися нам! Ми воювали з ним, а тепер час іти на спільного ворога. Злетить він з трону — загине весь наш рід.

— Еге ж, — додав Забой, — ми порадились між собою й вирішили їхати до нього. Рятуючи його, ми самих себе врятуємо!

Мілош підняв руку.

— Мене вже ніхто не врятує! — крикнув він. — Ось гляньте на мого сина! Одного убив, другому