Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
І слуги для зголоднілого Лешка в одну мить понакладали на стіл усякої всячини: м'яса, меду у вощині й сиченого, білих коржів, налили молока. Княгиня розраховувала, що зможе привернути його до себе своїм солодким голоском і лагідним словом. Муха мав його до цього підготувати.
Незабаром відчинилися двері, і вірний слуга Брунгільди ввів до її покою Лешка, якого тепер і впізнати не можна було; юність і краса при його страшному каліцтві викликали жаль навіть в людей, що звикли до таких видовищ. Хлопця вдягли в князівський, пошитий з добрячого сукна одяг, взули в шкуряки з червоними шнурами і, ніби на сміх, привісили меч до боку. Світле його волосся, щойно помите, спадало на плечі й переливалось золотим полиском. Молоде обличчя з ледь помітним пушком було смутне й навівало страх закривавленими очима, — їх нещільно закривали посинілі повіки. Брунгільда наказала посадовити його за стіл і, ставши біля нього, подавала напій і їства. Лешек так зголоднів і змучився від спраги, настільки був заспокоєний кашубом, що майже з жадібністю брав усе, чим пригощали його. Однак мовчав.
Німкеня, улесливо схиляючись над хлопцем, все заговорювала до нього, все вболівала над його долею.
— Розкажеш своєму батькові, якою я була засмученою, що це трапилось. У мене теж є сини, майже такого ж віку, і я гірко плакала, коли довідалась про це. Князь був трохи під хмелем, і слуги не зрозуміли його; правда, він наказав кинути тебе в темницю, але про те, щоб осліпити, і мови не було. Він мало не вбив чоловіка, що насмілився на такий злочин.
Брунгільда говорила, а Лешек слухав і мовчав, і це мовчання непокоїло її, бо справляло таке враження, що він не вірить їй. Тим більше намагалась переконати його, що це нещастя сталося не з їхньої волі.
Здавалося, Лешку так хотілося їсти й пити, що він і не слухав її запевнень. Княгиня підсіла до нього і продовжувала пригощати його їствами та підливати йому меду у кубок.
— Ти відразу ж повернешся додому, — сказала вона. — Я добилась для тебе свободи з тією надією, що ти перетягнеш на наш бік батька. Скажеш йому, що і князь, і я прагнемо згоди. Хай він приїде до нас, хай вони по-дружньому потиснуть один одному руки.
А Лешек усе ще мовчав.
— Ти скажеш йому? — спитала вона.
— Я перекажу усе, що чув, — відповів звільнений. — Все розкажу йому.
Більше Брунгільда нічого не могла з нього витягти. Коні і люди були готові; двоє слуг мали на конях супроводжувати Лешка і підтримувати його в дорозі. Брунгільда обдарувала племінника шатами, дала харчів на дорогу, і за хвилину купка людей, що супроводжувала Лешка, виїхала на міст. Муха стояв на порозі світлиці; Брунгільда підійшла до нього. Вони були самі; вона взяла юнака за підборіддя і простягла йому кубок меду.
— Час уже вирушати тобі, — сказала вона, — та не втрачай розуму. Їдь до дядьків, скажи їм, що бачив, як Лешка звільнили, що ми хочемо помиритися з ними, хай приїдуть, у городище. Кмети погрожують нам, — і треба оборонятись не тільки моєму чоловікові, а цілому роду нашому… Хай якомога швидше з'їжджаються до нас. Вони, мабуть, гніваються; ти вмов їх, нехай обов'язково прибудуть. Наполягай, щоб негайно їхали. Розумієш?
Муха виразом веселості і самовпевненості на обличчі хотів показати, що він розуміє своє доручення й сподівається виконати його. Вона звеліла Мусі негайно ж вирушати, і лише тоді, коли побачила, що він уже був на мосту, княгиня, тихенько ступаючи, зайшла до свого чоловіка подивитись, що він робить.
Князь, утомившись і спорожнивши все, що стояло коло нього, розлігся на лаві й голосно захропів.
V
На другий день, уранці, Хвостек, хоч і тішив себе думкою, що кмети не посміють напасти на городище, за порадою Брунгільди почав готуватись до оборони. Князь у супроводі смерда піднявся на вежу, щоб оглянути, чи все там гаразд.
Ця величезна будова була зведена в прадавні часи, і про її виникнення ходили дивні легенди. Вимурована на скелі, вона мала товстенні стіни; всередині її було порожньо; балки з помостами, підперті стовпами, розділяли її на кілька поверхів.
Внизу містилися комори з князівськими скарбами й запасами харчів. Під ними простягалось те підземелля, з якого вчора звільнили Лешка і де ще сиділи інші в'язні; у підземеллі був глибокий колодязь, куди спускали приречених на голодну смерть. На помості ж над коморами лежали купи каміння для скочування і метання під час оборони. Тут стояли і бочки зі смолою, яку підпалювали й палаючою виливали на голови обложників. Ще вище був поміст для стрільців, які крізь отвори в мурі могли завдавати ворогові удари. Удовж стін лежали купи дерев, лучини і каміння. Колодязь у підземеллі давав удосталь води, були тут і печі для випікання хліба; отож обложені могли довго оборонятись, а в ті часи напади чужинців ніколи не тривали довго. Ворог налітав несподівано, хапав усе, що попадало під руки, і відразу ж тікав.
Хвостек мовчки обійшов вежу. «Не візьмуть вони мене тут, сучі сини!» — сказав він сам до себе і, повернувшись, знову ліг на лаві.
Вже споночіло, а до замку ніхто чужий не наближався і ніхто не приносив вістей. Навколо панувала тиша. Був погідний чудовий вечір, дрімало озеро, вдалині нерухомо темніли ліси. На валах сторожа походжала зі списами.
Лише одне тривожило в цій тиші: пси видиралися на вали і, сідаючи проти вітру, неспокійно, пронизливо вили. Було наказано зігнати їх і побити, але це не допомогло. Зігнані в одне місце, вони раптом появлялись в іншому, а коли їх, відбатоживши, зачинили н хліві, вони ще страшніше завили. Виттю псів вторувало каркання ворон. Чорні їх зграї, злетівши з мурі її, кружляли над городищем, потім знову сідали на вежу.
Десь опівночі з моста долинув цокіт копит; в цей час у городищі всі, крім сторожі, вже спали. Хтось постукав
