Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Увійшов стрункий юнак, улюбленець вельможної пані, якого боялися всі придворні. Коли князя не було вдома, Гадон цілими днями просиджував у ложниці княгині, забавляючи її; вона завжди брала його з собою, коли кудись їхала, не могла і кроку без нього ступити. Князь теж любив Гадона, бо він, мов цуцик, лащився до нього. Коли б не веснянкувате й не бліде обличчя, юнак був би досить гарним. Волосся мав криваво-червоне; воно спадало у нього повними буклями.
— Гадоне! — гукнув, побачивши його, князь. — Іди-но сюди… Завтра до схід сонця вирушиш у дорогу… Знаєш, куди…
І він показав рукою на захід:
— Поїдеш до старого і скажеш, щоб прислав своїх. Досить я вже натерпівся. Треба кінчати з кметами. Хай дасть, скільки зможе, людей, тільки збройних; це — дикий, безборонний натовп, його й жменька саксів розжене.
Гадон, спершись на стіл, крадькома позирав на княгиню, а вона з-за спини чоловіка подавала йому знаки очима.
— Візьмеш у пані перстень, покажеш, щоб тобі повірили. Старий знає, що означає він… я довго зволікав… а нині… так буде краще, хай ідуть… хай приходять.
— Милостивий пане, — промовив покірно Гадон. Мабуть, тільки сліпий не бачить, до чого йдеться; вони збираються по лісах, радяться між собою, хто-зна, чи наші поспіють?
Хвостек засміявся.
— Ет! Міцні зуби треба мати, щоб розкусити такий горішок, як городище, — сказав він, — пощерблять їх на мурах…
— Милостивий пане, — прошепотів Гадон, — може, воно так і є, як ви кажете, але тут нікому довіряти не можна, навіть вашим дружинникам.
Князь нахмурився.
— Я вірю своїм смердам, а весь інший мотлох страхом тримається; ні, цього я не боюсь.
Він засміявся і знову осушив кубок; а Гадон почав тихенько доповідати про все, що почув сьогодні від людей.
Князь зневажливо хитав головою.
— Хай патякають, радяться, кричать і потрясають ломаками: тільки й того, що шум здіймають. Та це зухвале плем'я треба як слід провчити, збити роги. Для цього й потрібні сакси. Отже, Гадоне, завтра в дорогу!
Хлопець знову скоса зирнув на ясну пані, вклонився, склав руки на грудях і позадкував з покою.
Про своє перебування на Ледниці князь і словом не прохопився, наказав і своїм людям, що їздили туди з ним, мовчати про це, але ті, не витримавши, крадькома сіяли страх.
На другий день у городищі було тихо. Князь довго спав, а княгиня пряла й співала, раз у раз ганяючи своїх слуг. День був похмурий, накрапав дощ. Лише десь ополудні князь вийшов на ганок і приліг на лаві, на свіжому повітрі. Круг нього посідали пси; він пив, дрімав і то відганяв собак, то поперемінно кидав їм хліб.
Опівдні на греблі біля моста зупинилася жменька вершників, домагаючись, щоб їх допустили до князя… Це були кмети, жупани і владики, старійшини і найбільш шановані люди в общинах.
Прибіг смерд доповісти про них, — щось дуже пахло 6унтом від цієї громади, і Хвостек, прочунявшись, грізно нахмурив брови.
— Впусти їх сюди! — крикнув він смердові. Потім замкнеш ворота і без мого дозволу нікого звідси не випускати. Хай заходять, побачимо, з чим вони прийшли.
Він підвівся з лави, на якій лежав, сів, прогнав з ганку собак.
Ворітьми протиснулась купка поважних бородатих дідів, по-святковому одягнених, — на головах шапки, біля боку топірці, біля пояса мечі. Хвост зміряв їх поглядом і прикинув, хто саме ввійшов. Тих, на кого він мав зуб, тут не виявилось: община не пустила їх у замок, а князь дуже був би радий привітати їх, щоб потім кинути у вежу. Сміливо на ближався, тримаючись купи, невеличкий гурт людей. Від мостка до ганку, де сидів, узявшись у боки, князь, була чимала відстань. Хвост дивився на кметів, а вони — на нього. Прибулі йшли розміреним кроком, з високо піднесеними головами, гордо дивлячись йому прямо в очі. Він теж непоступливо, безстрашно й глузливо свердлив їх поглядом.
Ще до того, як кмети почали розмову, як вклонилися князеві, а він відповів їм, — обидві сторони висловили очима все, що було в них на серці. Очі кметів говорили, що вони, упевнені в своїй правоті, прийшли скаржитись, а насмішкуватий і гнівний погляд князя відверто відповідав, що він прожене їх геть. Так часом у лісі двоє диких звірів, перш ніж зчепитися, міряються очима, щоб залякати один одного.
Гурт наближався. Попереду крокував старший з Мишків, літній чоловік, могутній, мов дуб, широкоплечий, з кудлатою головою й чорною, що розвівалась на вітрі, бородою. Руку він тримав за поясом, на котрому висіли сокира і меч. За ним, як за ватажком, ішли інші. Коли нарешті вони наблизились до ганку, Мишко злегка нахилив голову, торкнувся рукою до шапки й привітався. Князь ледь ворухнувся, але губи у нього затремтіли від гніву.
— Ми до вас прийшли, — звернувся Мишко, — у справі, у давній справі кметів. Ви вислухаєте нас?
— Говоріть… Адже все доводиться слухати: каркання круків, ухання пугачів, виття собак. Послухаємо і ваш голос.
Мишко окинув поглядом своїх і побачив, що вони аніскільки не злякались.
— Ви погано починаєте розмову, — відповів він, — прирівнюючи нас до звірів, а ми ж такі люди, як і ви.
— Як я? — засміявся князь. — Це ви погано починаєте. Бо я тут не знаю рівних собі, крім мого роду.
— Знаєте чи ні, — відповів Мишко, — а відчути їх силу вам доведеться. Сьогодні ми ще прийшли до вас із мирним словом, ще може бути рада, не звада… Нам князь і вождь потрібний, тому ми й посадовили колись ваших на престол і дозволили їм на час війни владарювати над нами. Ми хотіли, щоб наш князь був сильний у боротьбі проти ворогів і обороняв нашу землю. Але не для того ми дали йому силу, щоб він нам в'язи поскручував. Ви, князю, забули про це і хочете нас перетворити в невольників. Але ми не піддамося! Отож кажу: киньте краще це і будьте з нами заодно.
Мишко замовк. Хвост, що, слухаючи, весь кипів і не знаходив собі місця на лаві, схопився на ноги, випростався і, за звичкою, сердито зареготав; вишкірив зуби, підніс угору кулак… На губах
