Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Вже пройшло десять днів від тієї пам'ятної години, як Дзіва сіла біля вогню й поклала в нього першу скалку лучини. Дівчина прибула останньою, але тепер її всі слухали. Здавалось, вона для того й була створена, щоб владарювати.

На десятий день, коли Дзіва сиділа біля вогню, навколо храму і на всьому острові здійнявся неймовірний галас. Люди заметушились, все заходило ходором; і раптом з усіх боків піднялися заслони, між стовпами, що були ближче до вогню, з'явився Візун у святковій одежі і шапці, а з ним високий червонощокий опасистий чоловік, у шапці з пером, у плащі з червоними нашивками на плечах і облямованому золотими бляшками. Блискучий меч висів у нього при боці. Дзіва глянула і відчула в собі страх і тривогу.

Цей червонолиций чоловік, з диким, мов у звіра, що вибіг з густої хащі, поглядом і насмішкувато скривленими губами, викликав у ній страшенну огиду. Вона втекла б звідси, якби могла. Не знімаючи шапки і не вклонившись, він став навпроти вогню і статуї Нійоли, але дивився не на святощі, а на дівчат, що пильнували Зніча. Довго оглядав їх, поки не звернув уваги на дочку Віша, і вже не відводив від неї погляду. Ось він шепнув щось старому, той похитав головою, видно, не погоджувався. Чоловік уперто наполягав на своєму, двічі поплескав старого по плечі і пхнув його владно у храм.

Візун, вагаючись, повільно наблизився до Дзіви, нахилився над нею і тихо сказав:

— Це милостивий князь… Він хоче, щоб ти поворожила йому.

— Я не вмію ворожити, — відповіла дівчина, — ворожбу насильно не викличеш, вона приходить від духів… Я не вмію ворожити…

В цю хвилину підступила до неї сивоволоса Наня і відвела дівчину вбік.

— Поворожи йому, — сказала вона, — я тебе зіллям впою… Поворожи… Говори лише погане, це лихий чоловік… Я принесу кадило, ти сп'янієш від диму… Говори йому сміло все, що тільки спаде на думку… Він не посміє тебе зачепити…

Промовивши це, стара дістала сухого зілля й наказала поставити на землю горнятко з жаром, набраним з жертовного вогнища. Вкинули в нього зілля, і густий, неприємний, їдкий дим огорнув схилену над горщиком дівчину. Її довго тримали над ним. Дзіва відчувала, як у неї плутаються думки, як з клубів диму перед її очима виростають якісь дивні видіння; вона втрачала свідомість; дівчині здавалось, що її перенесено в зовсім інший світ. На голову давив якийсь страшний тягар… Криваві смуги на чорному тілі, сліпучі блискавиці, хмари диму, дракони і змії, потворні люди — карлики і велетні, — все це разом вирувало перед сп'янілою дівчиною. Дві охоронниці підтримували її, бо інакше вона упала б додолу. Але слабкість тіла поєднувалася з величезною силою думки. Вона відчувала себе сміливою, зневажаючою небезпеку, володаркою, королевою… Отак, очамрілу, її підвели до князя, що, вийшовши з контини, стояв, спершись на частокіл, і глузливо посміхався.

Дзіва втупилася в це дике, скривлене посмішкою, страшне обличчя князя таким владним погладом, що він, пробурмотівши щось, похнюпився і весь затремтів.

— Ти поворожи мені, — тихо промовив він.

— Поворожу, — почала Дзіва, відчуваючи, що якась сила змушує її говорити. — Поворожу…

Двоє дівчат поставили перед нею відро святої води, і вона опустила очі. У воді відбивалось огидне обличчя Хвостка, а навколо, в клубах диму, яким продовжували її обкурювати, зринали найдивовижніші образи.

Князь дивився спочатку насмішкувато, потім зблід — видно, злякався, бо рука, якою він сперся на частокіл, помітно тремтіла.

Візун, стоячи біля нього, ні на мить не зводив з дівчини пильного погляду, — здавалось, диктував їй, що саме говорити. Запала хвилинна мовчанка, перш ніж почалось ворожіння і почулись уривчасті слова:

— Темно! Темно! Я нічого не бачу… — промовляла Дзіва. — Червоний струмінь, ніби тече кров, сама кров… Я чую заклик: «Кров за кров!» Ось у ручці двоє виколених червоних очей, вони дивляться на мене… На вогнищі лежить убитий старець, на купі сміття під вежею — молодий юнак; в озері — порізані мужі… Вони волають: «Кров за кров!» Валують пси і каркають круки: «Кров за кров!»

Князь стрепенувся, аж частокіл затріщав і задзвонив у нього меч біля боку.

— Ах ти, проклята ворожбитко! — крикнув він. — Ти в мене зараз по-іншому заговориш!

— Не можу… Я мовлю те, що мені наказують говорити духи… Князь стоїть у світлиці… високо-високо… унизу душаться, б'ються, мордують один одного люди… Я чую шум, гамір, сунуть юрми… Вороння чорна хмара… Сіли, каркають… Пожирають серця, вирвавши їх із обгорілих трупів… «Кров за кров!»

У дівчини потемніло в очах, вона ослабла і зсунулася, мов сонна, на руки дівчат, які тримали її. Князь стояв блідий і весь тремтів; стиснувши кулаки, він роззявив рота і, мов дикий звір, загрозливо вишкірив зуби. Пхнув ногою відро, воно перевернулось, і свята вода розіллялась но землі. Зомлілу Дзіву внесли до храму. Хвостек, розгніваний не на жарт, мовчки стояв біля огорожі.

Старий Візун, спершись на ціпок, спокійно чекав.

— Зв'язати прокляту дівку і віддубасити як слід! До льоху кинуть її! До ями! — закричав Хвостек. — Тоді буде по-іншому ворожити!..

Ніхто не відповів йому; заслона контини опустилась, і з другого боку дівчата винесли Дзіву на повітря. Князь почав гукати своїх.

Старий подивився на нього.

— Заспокойтесь, милостивий пане! — сказав він. — Хто хоче, щоб йому поворожили, той мусить терпіти все, що передають духи. Дівчина тут не винна.

Вони були самі, і Візун наблизився до Хвостка, зовсім не боячись його.

— Милостивий князю, — додав він, — у вас і так досить недругів і людей, ображених вами. Не наживайте їх іще, не нападайте на те, що не тільки поляни шанують… Це святе місце, і дівчина присвятила себе богам…

Хвостек дико зареготав, підступив до старого і тремтячою від гніву рукою вхопив його за бороду.

— Святий вогонь, дівчина посвятила себе богам!.. І ти теж, старий… сучий сину… Ось я вам погашу вогні, порозганяю дівчат і храм цей зрівняю з землею!

Старий навіть не зблід, дивився на нього байдужим поглядом і мовчав; князь опустив руку.

— Якби не було громів небесних, — спокійно мовив він, — ви могли б чинити, що вам заманеться… Але громи звалюються на голову, і духи мають чим оборонитись… Не шукайте, князю, війни з богами, немало вам доведеться з людьми повоювати!

Хвостек нічого не відповів; рвонувся з місця і пішов прискореним кроком, чіпляючись у поспіху то за один, то за другий частокіл. Він повертався до своїх людей. Візун