Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Бачачи, що господар нічого не говорить, Бумир вів далі:

— Проти князя готується змова… Вже збираються, радяться… і все це тільки для того, щоб свого в городищі посадовити. Не про свободу вони дбають, а про те, як добратись до князівських скарбів… Ми знаємо! Але не буде по-їхньому, бо наших теж багато, — таких, хто стане на боці князя. Ми не допустимо цього… Не допустимо!.. — вигукнув Бумир, грюкнувши кубком по столі.

Очі в нього заблищали.

— Мишкам захотілося панувати, а ми воліємо цього князя, що є… Ми знаємо його, а ті, поки не наситились, ще жадібніші будуть… Не допустимо!

— Ви вже підрахували свої сили? — спитав Доман.

— Навіщо їх рахувати? Лешки всі підуть з нами, бо це їхня кревна справа, помиряться… Та й кметів є чимало, що хочуть спокійно обробляти свої поля… А тих, які виступлять проти, князеві слуги всіх до одного переб'ють.

Бумир, випивши меду, у всьому необачно зізнався; Доман, розумніший за нього, давно передбачав, до чого це призведе, і передчував, що Бумир так чи інакше спитає, на чиєму він боці. Брехати не хотів, а сказати правду, здавалось йому, було б небезпечно. Доманові спало на думку зіслатись на хворобу; як тільки Бумир замовк, він застогнав і схопився руками за груди. Яруга, що стояла під вікном, почула стогін і поспішила до Домана.

Бумир не наважився продовжувати розмову. Відвів убік Дужого і, кваплячись, промовив:

— Я не можу тут залишитися до ранку… А Доман спить… Завтра передайте йому від мого імені, щоб пам'ятав, що говорив я йому; хай тримається з тими, хто дбає про громаду і любить спокій. Обов'язково скажіть йому про це, бо мені ще бозна-куди їхати треба.

Випроваджений у такий спосіб, Бумир із сердитим бурчанням сів на коня й подався собі далі. А Доман і не думав спати; це він намовив стару, щоб вона допомогла йому відбрехатись. Як тільки почув, що вершники виїхали за ворота, завовтузився на своєму ложі. Лежати надокучило, і він хотів спробувати, чи не вдасться йому підвестись. Яруга перелякалась; вона навіть і уявити собі не могла, що Доман так швидко очуняє, і почала мало не силою заганяти його в ліжко. Та й стан здоров'я ще не дозволяв йому вільно рухатись. Доман тільки спробував підвестись, але, відчувши слабість у тілі, знову ліг. Яруга ще раз почала заговорювати рану. За це тут і їла, і пила, скільки душа забажає; тому стара, як тільки могла, вдавала, ніби вона вкрай тут потрібна.

Було вже пізно, і Доман, втомившись від напруження, заснув, коли в хаті з'явився новий гість. Як він сюди зайшов, важко було збагнути старій. Вона вже дрімала, спершись на черінь, та ось на порозі побачила кошаче око Зноска…

Карлик, з перев'язаною головою, з витеклим оком, так тихо зайшов у хату, що Яруга, помітивши його, перелякалася, ніби перед нею постав вовкулака.

У подвір'ї сторожували пси, спали люди, ворота були замкнені. І Зносек, незважаючи на все це, пробрався в двір. Як? То було його таємницею. Прошмигнувши сюди, він підповз до старої і показав їй свою поранену голову. Яруга славилась жалісливістю, вважала ліки та чари своїм ремеством. Тому вона дозволила Зноскові наблизитись і почала обережно розв'язувати йому голову. Ганчірка присохла, треба було відмочувати її; Зносек застогнав від болю, і Доман скинувся вві сні.

— Як ти проліз сюди, що тебе пси не розірвали? — спитала, знизивши голос, стара.

Зносек ледь чутним шепотом розповів їй на вухо, як у нього сильно боліли рани, і він, довідавшись, що вона тут, наважився залізти в двір. Спочатку видряпався на дерево, що височіло біля самого частоколу, і по вітах спустився в подвір'я. І тут тихесенько, шоб не розбудити собак, поплазував до дверей, котрі завжди були відчинені.

Яруга заходилась промивати йому рану, потім щось шептала над нею і спльовувала на всі боки. Зі своїх вузлів дістала зілля, з горнятка налила якогось варива і, наказавши Зноскові нагнути голову, перев'язала йому рану. Огонь пригас, і в хаті було майже темно, та саме в ту хвилину, коли карлик, опустивши голову, присів перед Яругою навколішки, спалахнула скіпка, і яскраве світло залило хату; Доман прокинувся, розплющив очі й побачив цю дивну пару.

Чужа людина без його відома зайшла до нього в дім!.. Доман, збуджений хворобою, розгнівався. Вони гадали, що господар ще спить, як раптом він закричав на все горло, кличучи людей. Зносек спробував вислизнути з хати, та було вже пізно. Челядь, що спала за порогом, схопилась на ноги. Карлик припав до землі. Почулися вигуки, здійнявся переполох, слуги схопили Зноска й повели до господаря.

Доман ніколи не бачив цього карлика, але про нього вже давно ходили чутки як про лиху та нікчемну істоту, що вислужувалась перед князем. Було відомо, що він любив підглядати, міг скрізь проникнути, і його посилали підслуховувати чужі розмови. Глянувши на нього, легко було здогадатись, хто він такий.

Розгнівавшись, Доман наказав було повісити карлика на дубі. Та Зносек упав перед ним долілиць, заридав, благаючи, щоб його помилували. Яруга не заступилась, лише посвідчила, що він прийшов сюди з закривавленою головою просити допомоги. Челядь уже схопила вірьовки і з задоволенням виконала б наказ господаря — повісила б Зноска, мов великого жолудя, на дубі, але Доман змилувався над його сльозами й проханням і звелів прогнати карлика з двору, нацькувавши на нього собак. Отож випровадили його за двері, свиснули на собак, і Зносек, пошматований, поранений, спритно вискочивши на пліт, ледве втік від цілої зграї псів. Один із собак вчепився зубами в його ногу, повис на ній і, вирвавши шмат м'яса, упав на землю. Зносек, однак, перескочив через частокіл і зник з очей.

Яруга вже спокійно сиділа біля вогню і, можливо, навіть жалкувала, що його не повісили, бо з повішених у ті часи добували дуже сильні ліки й чаклунські чари, а вони б знадобилися їй. Доман не докоряв Ярузі, що вона зжалилась над приблудою, і стара залишилась сидіти біля вогнища.

Зносек, упавши на землю по той бік плоту, застогнав і, сиплючи прокляттями, погрожував дворові господаря кулаком. Він вирішив помститись, навіть коли б це й коштувало йому життя, а князівському донощику неважко було здійснити свій намір. Вже сіріло, як він, перев'язавши ногу, пошкандибав у ліс, побоюючись, щоб знову його не схопили, але все ще озирався, вишкіряв зуби й погрожував кулаком обійстю Домана.

III

На озері Ледниці був святий