Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Якийсь час Самбор ще стояв на чатах під дубом і, спершись на нього, дивився на Дзіву, але вона знову підкликала його до себе й наказала йти розважитися.
Він слухняно пішов, сам не знаючи куди, бо йому зовсім не хотілося ні стрибати, ні бігати наввипередки. Почвалав у глиб лісу. Йому хотілося кудись втекти, заховатись, щоб відпочити від усього, але і в лісі на кожному кроці палали вогнища — було гамірно, майже ніде не залишалось темного куточка.
На землі сиділи діди, п'ючи й закушуючи; під деревами шептались молоді пари; взявшись за руки, проходили дівчата; їх перестрівали хлопці… Вони з криком тікали, і горе було тій, яка дала себе схопити… Подруги намагались її захищати, збігались на допомогу хлопці; зав'язувалась нерівна боротьба, в якій дівчата захищались палаючими головешками.
Самбор минув кілька багать і кілька гуртів, що розташувалися собі на землі, але нікому не вдалося його затягнути до себе. Хлопця затримували знайомі й незнайомі, щоб ішов до них, але він відмовлявся. Запідозрювали, що він щось лихе задумав. Так Самбор зайшов у глиб лісу, куди крізь віття дерев ледве пробивалося сяйво багать. Довкола панувала темінь. Він ліг під дубом. Сюди долинали веселі голоси, але нічого не було видно, крім блиску, який іноді золотив верхівки дерев. Тоді листя здавалося золотим і розбуджені пташки тріпотіли позолоченими крильцями. Самбор ліг, обхопивши голову руками й заплющивши очі. Вслухався у спів, але не чув його, йому марилось, — сон непомітно склеплював повіки.
Раптом удалині щось застугоніло… затупотіло… затріщало… Чи не звір це часом, сполоханий гамором? Але ж звір швидко тікає, а цей тупіт посувався повільно, обережно, стихав і знову чувся, наближався і завмирав… Самбор уже розрізняв цокіт копит, людські кроки і приглушений шепіт. Він забився в гущавину, заліг у траві серед кущів і чекав.
З лісу обережно висунулась купка людей. У сяйві багать не можна було розпізнати облич. Попереду їхав чоловік на здоровенному коні, за ним — ще двоє верхи; кілька челядників ішло пішки. Вони нагинали голови і, підіймаючи віття, придивлялись до вогнищ.
— Підкрастися треба під коло… — прошепотів один. — Що за диво — на Купалу викрасти собі дівчину? Якщо не дають її добровільно, треба взяти силоміць. Аби тільки вхопити на коня, була б уже моєю, — не вирвалася б, і не догнали б її, не відібрали б… А будуть обороняти — життям своїм заплачу!
І, перешіптуючись, вони звернули на узлісся, пройшовши повз Самбора, що лежав, причаївшись у траві. Вершники позлазили з коней і тихо повели їх за собою, обходячи відкриті місця й вибираючи стежку, по якій можна було пройти непоміченими. Один з них розгортав віття й спочатку роздивлявся, потім уже проходив уперед; зупинявся й знову обережно просувався. Самбор слідом за ними виповз із кущів, минув їх і, звернувши в другий бік, щодуху побіг до вогнищ. Поспіх цей зрадив його; він почув за собою погоню, сильні руки схопили його ззаду. Він вирвався і, приготувавшись до сутички, так різко ударив головою у груди нападаючому, що той звалився на землю. Але, падаючи, потяг за собою і Самбора, вхопивши його за сорочку. Вчепившись уже на землі один в одного, вони пручались і качались у гущавині; та ось іще двоє наспіло і, налігши на хлопця, так здавили його, що він не міг дихнути. В одну мить заткнули йому рота, зв'язали руки й ноги. Вони побоювались, що він може виказати їх; кинули приголомшеного Самбора в кущі, а самі побігли до коней. Самбор чув, як вони швидко віддалялись, перешіптуючись між собою. Зв'язаний марно метався на землі, намагаючись розв'язатись. Лико й вірьовки були міцні. Він лежав, розпачливо прислухався, але через пісні, крики, гам, потріскування багать не міг розрізнити жодного голосу. Здавалось, цілу вічність тривали його муки. Сяйво багать поблідло, а в небі вже благословлялось на світ.
Та вдалині все ще чути було спів, саме розходились по дворах людські громади. Сонце зазирнуло в глибину лісу; на узгір'ї вже не було жодної душі. Весь час підкидаючись і пручаючись, Самбор стягнув з рота хустку; потім, після довгих зусиль, перегриз зубами вірьовки на руках та грудях і нарешті звільнився!
Побитий, зранений і розлючений, він схопився й кинувся бігти до галявини. Тут було вже безлюдно; тільки де-не-де диміли недогаслі багаття, лежали купи чорного вугілля, побиті горшки і різне начиння. Люди порозходились по домівках. Самбор брів ледь живий, піт стікав у нього струмками; та раптом він зупинився, почувши позаду себе чийсь голос.
На чималій відстані від нього не то лежала, не то сиділа на землі стара баба. Звалася вона Яругою, і всі вважали її відьмою. Це була та сама стара, що відраювала Дзіву йти на Купалу, а сама поспішала і, видно, недаремно… Яруга, що була на всім околі пострахом для господинь, — їй, подейкували, було легко відібрати в корів молоко, в хлібах вузлів нав'язати, зачарувати воду, тісто переквасити, — чудово почувала себе на Купалі. Поїли її всі, щоб, бува, не розгнівалась і не зурочила в чому. Яруга піднесла руку й гукнула:
— Гей, хлопче! Дай-но руку! Зараз же подай мені руку!.. Не бійся, я нічого поганого тобі не зроблю. Навпаки, любистку дам, щоб тебе дівчата кохали… Тільки дай руку мені, руку подай! Бо сама я не встану, а треба ж уже йти! Хлопче! Чуєш? Подай руку, бо зурочу… В'язи собі скрутиш до нового місяця… Подай руку!
Самбор обернувся, йому жаль стало старої.
— Яруго! — мовив він. — Я допоміг би тобі встати, але ти не дійдеш сама, а я не можу тебе вести, бо мені вже час додому.
— Не мудруй, подай руку… Як устану, як зведуся на ноги, то вони самі підуть у мене… Чуєш, хлопче?..
Самбор підійшов і обома руками підвів стару. Вона тремтіла й хиталася, здавалось, ось-ось упаде, але втрималась на ногах. Налитими кров'ю очима глянула на нього.
— А чого це ти так довго спав? — пробелькотіла вона.
— Я не спав, мамо! Лихі люди мене зв'язали, ледве звільнився від вірьовок… Яруго! Чи не трапилось чого на Купалу?
Стара глянула на нього, скривила губи й розсміялася:
— А що могло трапитись?
Вона махнула
