Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Їхав красень повз діброву –

Викрав дівку чорноброву.

«Ой, діброво, ти зрадлива!» –

Закричала юна діва.

Купало!

— Яку? Хто? — закричав Самбор.

Стара посварилася на нього пальцем.

— Гей, ти! Парубче… Парубче!.. Тобі теж її захотілося? Дочки господаря? Задивлявся і ти на неї, я все знаю… Гордовита була… розумна… у вінку хотіла ходити… Там… А вінок поплив за водою… за водою… схопили її… схопили, молоду… До світлиці, до світлиці ведуть… Ха-ха! От тобі й кінець дівочому царюванню!.. Вона почала плескати в долоні, а Самбор заламав руки.

— А брати? А челядь? А наші?..

— Побили, порозганяли, вхопили й понесли. Доман — кмет багатий… Має кількох жінок, а дружини— жодної. Отож вона й буде там царювати… Ой Купало! Купало! — заспівала Яруга, хитаючись і плещучи в долоні.

Самбор стояв, мов прибитий. А стара, дивлячись йому в очі, сміялась.

— Так їй і треба! Бо надто вже горда була! Я знаю, знаю, чого їй хотілося… У храмі біля вогню стояти, щоб люди їй до колін кланялись, а вона їм ворожила… Еге ж!.. Тільки не до горшків і не до куделі! Сватів з хати виганяла, жоден не міг їй вгодити… А я ж їй вчора казала: не йди на Купалу…

Заявивсь панич вродливий.

Марно красна діва плаче:

На коня вхопив і скаче,

Так її й не відпустив,

А до себе в двір завів…

Ось що може Купала!

Яруга співала, підстрибуючи на моріжку, хоча ноги й не дуже її слухались. А Самбор пішов, похнюпивши голову.

— Бувай здоров, юначе! — гукнула вона йому вслід, — я вже й сама якось пошкандибаю… А за те, що подав старій руку, як захочеш, молоду тобі висватаю… Таку, що її тільки цілувати й цілувати, ніби малинку їсти… Бувай здоров… Піду сама…

І вона попленталась, наспівуючи й голосно сміючись, щось вигукуючи й заговорюючи до пташок, що пролітали вгорі.

Хлопець, пойнятий неспокоєм і гнівом, почвалав додому. Ноги самі його несли знайомою дорогою.

Наблизившись до огорожі, він побачив гурт жінок, що голосили; в другому кінці подвір'я з Людком на чолі стояли чоловіки. Голова в Людка була заюшена кров'ю. Плакали сестри і братові. Всі кинулись до нього розпитувати, де він був. Самбор розповів, що з ним трапилось; вони також розказали, як на них, по дорозі додому, напав, вибігши з лісу зі своїми людьми, Доман і, незважаючи на опір Дзіви, що намагалась прокльонами й сльозами відстрашити його, вхопив її, посадовив на коня й поїхав. Людка, котрий захищав її, хтось ударив по голові дротиком, іншим також перепало.

Довго сперечалися, хто винний, що не захистили дівчини; Людек хотів було зібрати своїх і напасти на Домана, щоб помститись за насильство і зневагу, але інші його відмовляли, посилаючись на звичай викрадати жінок; якщо вже дівчину викрадено, не годиться її забирати назад. Та ось у воротах з'явилася і сама Дзіва!

З грудей у жінок вихопився крик, і вони юрмою побігли до неї. Дівчина стояла, тримаючи за вуздечку коня, що приніс її сюди; лице в неї пашіло. Вбрання було забризкане кров'ю, зім'яте і сіре від пилу; в очах палав страшний вогонь. Вона мовчки стояла коло хати і здавалась напівбожевільною. Всі закричали:

— Дзіво!

Сестра, плачучи, повисла в неї на шиї. Дівчина тремтіла і довго ще не могла вимовити й слова. Самбор відчинив їй ворота й обережно взяв з її рук повіддя. Вона, звільнившись від обіймів сестри, яка не переставала цілувати її, неквапним кроком, ні на кого не дивлячись, подалася до хати. Дійшовши до призьби, вона впала й заламала руки.

Всі тісним колом обступили її.

— Дзіво, як ти від нього вирвалась?

Дівчина довго не відповідала. Живя принесла їй черпак холодної води; Дзіва напилася, зітхнула, і з очей її покотилися сльози. Самбор щось шепотів, дивлячись на коня. Був то кінь Домана; на світлій шерсті його застигла струминка крові. Дівчина сиділа замислена, то водила рукою по лобі, то щось сама собі під ніс бурмотіла, сумно посміхаючись.

— Він хотів цього! — нарешті вигукнула вона. — Замість Дзіви… Ния йому дісталась… Він хотів цього… Я вбила Домана… Чого він насильно схопив мене?

І, насупивши брови, вона глянула на брата.

— Ех, ви! Не зуміли мене захистити… Я сама краще за вас це зробила. Від святої гори до двору Домана далеко… Він ухопив мене за стан, притис до себе… і погнав коня… Кінь пустився чвалом… Я кричала, але ніхто мене не чув… Хотіла йому видряпати очі, але руки не слухались, ніби хто поперебивав їх… Тремтіли від гніву і злості… Сміючись, він заспокоював мене… На боці у нього блищав меч… Я помітила… Але замовкла, причаїлась… Йому здалося, що він приборкав мене… Я мовчала, ми довго дивились одне одному в очі… Він, мов дитину, мене тішив обіцянками… Я слухала. Кінь, втомившись, сповільнював біг. Меч блищав у Домана на боці… До двору було далеко… Він говорив, що кохає мене, тому й вчинив насильство… Я мовчки дивилася йому в очі… Меч тремтів у мене під рукою… Доман нахилився, щоб поцілувати мене… Я не крикнула… Меч потрапив до моїх рук. До його двору було ще далеко, коли я загнала йому в груди меча… Його власного меча… Він схопився руками за рану і впав додолу… А я втекла на його ж коні… Ніхто не гнався за мною, люди залишились біля свого пана.

Вона глянула на братів, що, насупившись, мовчали, ка сестру, яка з жаху затулила руками очі. Тільки Людек дивився на неї.

— Доманові брати цього не подарують, — сказав він. — Ми кров’ю заплатимо кров…

Ніхто більше й словом не прохопився. Ще довго тривала тиша.

— Мені вже тут не жити, — озвалась нарешті дівчина, дивлячись у землю, — попрощаюсь із вами і піду звідси назавжди… Як мене не стане, не будуть мститися… Піду, куди очі бачать, куди поведе мене доля…

Дзіва встала, жінки заплакали, заголосили. Живя обняла її, і вони разом увійшли до хати.

Брати тихенько почали радитись, що їм тепер робити. Дзіви довго не було. Вона пішла, щоб скинути святкове вбрання і сплести собі новий вінок. У світлиці зв'язала вузлик білизни на дорогу, а Живя, помітивши ці приготування, упала, ридаючи, на долівку.

Потім, обнявшись, вони тихенько плакали обидві.

— Прощай, моя єдина, прощай, моя рідна… — ніби співаючи, мовила дівчина, — прощай навіки! Я мушу йти, все покинувши, світ за очі, туди, куди доля поведе мене. Піду