Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

І вона вирвалася з обіймів сестри.

— Тепер ходім, Живя, єдина моя сестро, я попрощаюся з рідним вогнищем і кожним куточком, попрощаюся з порогом і стінами, худібкою і кіньми, — з усім живим і мертвим… з чим подружилася і що любила…

Урочисте і зворушливе це було прощання; взяли участь у ньому всі жінки. Підійшла Дзіва до вогнища і вкинула в нього останню лучинку.

Ніхто не посмів осуджувати її наміру. Біля огорожі стояв на прив'язі закривавлений кінь Домана; вона наказала відв'язати й нагнати його, щоб він повернувся в свій табун. Стара Веліха й двоє озброєних людей з челяді мали провести її до озера, на Ледницю. Самбор напросився третім. Коли Дзіва востаннє обернулась до двору й замахала білою хусткою, почувся плач і лемент. Сестра й невістки, сівши на землю, заголосили за нею, ніби за померлою.

А здаля долинуло іржання: кінь Домана, пущений на волю, чвалом поскакав через ліс — до своїх.

II

Біля Доманового обійстя було тихо і порожньо, коли наступного дня під'їхав до його воріт Мишко.

— Нема Домана? — запитав він слугу, що стояв у воротях.

Хлопець мовчав.

— Пан удома? — ще раз запитав він.

Той не відповідав.

— Ти онімів, чи що? — гаркнув прибулий кмет, нахмуривши лоба.

— Та що тут говорити? — несміло почав хлопець. — Доман лежить у ліжку: його поранено; баба рану промиває й перев'язує зіллям… Ще дихає… але вже мало залишилось йому жити…

Мишко стрепенувся і зіскочив з коня.

— Хто його поранив?

Слуга не відповів, тільки почервонів і опустив очі; мабуть, йому соромно було сказати, хто саме. До того ж був непевний, чи годиться зраджувати таємницю, бо рана, заподіяна дівкою, вважалась ганьбою для чоловіка.

— Я не знаю, — обережно мовив хлопець, хоча й сам бачив, як Доман падав з коня.

Мишко здивовано глянув на нього, але вже не розпитував більше й повільно поплентався через подвір'я до хати. У хаті було темно. Біля вогню, що горів на камінному черені, зіщулившись, сиділа Яруга і, нашіптуючи, щось варила в горшках і в черепках. В глибині на шкурі лежав Доман; він був блідий; очі нерухомо дивились на сволок; губи від гарячки були розтулені. На грудях поверх закривавленої сорочки сіріло мокре шмаття.

Яруга зирнула на прибулого й приклала до вуст чорний кістлявий палець, але Доман уже здригнувся, застогнав і щось пробурмотів у гарячці. Тільки повів очима, не можучи навіть і поворухнутись. Мишко повільно наближався до нього; ні стара, ні вони обидва й пари з вуст не випустили; гість сів на лаві в ногах Домана.

Тим часом Яруга простягла руку до кубка, що стояв коло неї, напилася, втерла рукою губи й підійшла з мокрим зіллям до хворого. Приклавши зілля до рани, вона зашепотіла, потім підняла обидві руки й почала перебирати пальцями, нарешті сплюнула в один і в другий бік. Доман не ворухнувся, тільки важко задихав. На цей знак пес, що лежав долі, повільно підніс писок і глянув на свого господаря.

Мишко не зводив з Домана очей, але не смів заговорити. А хворий, здавалось, марив. Іноді він то скреготав зубами, то раптом посміхався. Руки в нього здригалися, ніби він хотів щось ухопити, і знову безсило опускалися. Мишко кивнув Ярузі. Вона спочатку його розгледіла, а потім покірно підійшла до нього.

— Хто його поранив? — запитав гість.

Яруга довго мовчала, тільки похитувала головою.

— Га? Дикий кабан, — відповіла, — еге ж, дикий кабан… іклом… розпанахав йому груди…

Гість із цікавістю подивився на неї й знизав плечима.

Яруга виправила себе:

— Чи олень… Хіба я знаю?.. Поїхав на лови, а назад його вже принесли…

І вона похитала головою, стиснувши рукою підборіддя.

— Ой, ці лови… Гірше від війни такі лови!..

З обличчя гостя видно було, що він не йняв віри її словам. Та ось на порозі з'явився брат Домана, Дужий. Мишко підвівся, підійшов до нього; Яруга стоячи біля хворого, подивилась їм услід; вони вийшли на подвір'я.

— Скажи хоч ти правду, — звернувся Мишко, — що з ним таке? Хто його поранив і де?

— Соромно признатись, — прошепотів молодший брат. — Він подався за дівкою на Купалу, за донькою Віша… Вхопив її — і на коня… А дівчина витягла меч у нього з-за пояса і встромила йому в груди.

Дужий опустив голову, важко було йому зізнатись у цьому.

Гість насупився.

— І втекла?! — з обуренням запитав він.

Доман упав з коня, його тяжко поранено; не знаю, чи й житиме, хоча баба і кров йому заговорювала, і рану обклала зіллям, — говорив Дужий. — А дівчина на його ж таки коні втекла додому.

Слухаючи цю розповідь, Мишко не вірив вухам своїм: і сміливість дівчини, і необачність Домана здавались йому дивними. Він замовк.

— Поклич стару, — сказав він, подумавши. — Спитаємо, чи відклигає, чи вже йому й кінець?.. Доман потрібен і мені, і всім нам…

Хлопець слухняно підійшов до порога й кивнув Ярузі; а та, вже добре напідпитку, з удаваною поважністю вийшла з хати.

— То як, стара відьмо, — звернувся до неї прибулий, — він буде жити чи ні?

Яруга звела погляд угору, похитала головою, потім понурила її, сперлась підборіддям на кулак і замислилась.

— Хто це може знати? — сказала вона. — Хіба ж я була там, де він кров'ю стікав? Чи бачила, як його вбивали?.. Я своє роблю… Кров заговорила, наварила зілля, примочку приклала… А може, хтось його рану прокляв… або зурочив?..

Від неї більше нічого не можна було дізнатись. Мишко, розгублений, стояв посеред двора, коли із світлиці долинув голос Домана:

— Іди сюди!

Всі кинулись до нього; Доман, блідий, мов полотно, сперся на лікоть; він опритомнів і просив пити. Яруга подала йому приготовленого напою; він жадібно випив. Обвівши очима світлицю, впізнав свого брата, але, побачивши чужого, похнюпився. Рукою брався за груди, ніби йому щось заважало. Мишко наблизився до нього.

— Бачиш, — промовив Доман, — я впав з коня… і нахромився на меч…

Він не смів підвести очей.

— Гадав, що мені вже кінець… А, виявляється, ще живу…

— Це я вам, ваша милість, кров заговорила, — похвалилась Яруга, — якби не я, ого-го!

— Ну, то що ви ухвалили, Мишку? — спитав він, перевівши розмову на іншу тему.

— Сьогодні не говоритиму з тобою про це, лежи й зализуй рани!

— Залижуться… — мовив Доман, — але я не хочу, щоб ви забули про мене, коли