Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
— Залишайся, — нарешті сказав він, — але ти для нас занадто молода і гарна… Ще не знаєш себе, засумуєш… побудь, але тільки в гостях… А інакше тобі й думати годі… Коли переболить у тебе серце, підеш! О! Підеш собі звідси!..
— Ні, ні, — заперечила Дзіва, — я залишуся…
Візун смутно усміхнувся і, нічого більше не говорячи, показав їй дорогу до храму.
Дзіва скоріше бігла, ніж ішла. Недалечко побачила частокіл і ворота. Частокіл був зроблений з гладенько обтесаних кілків, майстерно оздоблених угорі різьбою — зубцями і кульками. Ворота, також зроблені з дерев'яних стовпців, пишні були, мов дівчата у святковому вбранні: з кантами, зубцями, смужечками білого, жовтого й червоного кольору. На дашку, прикріпленому над ворітьми, висіли вінки, подекуди посохлі, подекуди ще свіжі, зелені. Звідси простягалась доріжка, встелена зеленим листям ірису. У візерунчасто різьбленій дерев'яній кадці, біля якої стояв білий черпачок, була чиста, як сльоза, джерельна вода. Дзіва зачерпнула її і вгамувала спрагу.
— Здрастуй, свята водице, нова водице! — прошепотіла вона.
З-за воріт виглянув другий дідок, схожий на Візуна, і відразу ж сховався, побачивши Дзіву.
Доріжка пролягла між двома частоколами, що оперізували храм. І друга огорожа була зроблена з тесаних кілків, але оздоблена ще майстерніше.
На ній висіли шкури, різноманітна зброя і дари, принесені пілігримами. Доріжкою вона дійшла до сходів, що вели до других воріт. Тут було темніше, бо дерева й огорожа закривали світло.
І Дзіва побачила нарешті храм; баня його, обшита гонтою, спиралася на дерев'яні стовпчики, розміщені один біля одного. Поміж стовпчиками, пофарбованими в червоний, з жовтими пасмугами, колір, висіли червоні суконні запони, закриваючи внутрішність храму. Стін не було. Якийсь дрож охопив дівчину, коли вона наблизилась до суконної завіси і мала вже підняти її, щоб зайти туди, звідки ніколи більше не хотіла і навіть не мислила виходити. Подивилась вона на білий світ, на ясний день, прислухалась до щебету соловейків і тремтячою рукою відкинула заслону, що зашелестіла над її головою.
Увійшла. Тут на хвилину огорнула її ніч, бо спочатку нічого не змогла побачити. Тільки на чорному тлі, в глибині храму, поблискував вогник. Запах смоли, бурштину, спаленого зілля пересичував важке, тепле повітря. Коли ж її очі звикли до темряви, вона розгледіла підперту зсередини стовпами контину. В глибині стирчали камені, що захищали мляво пломеніючий вогонь. Дим і іскри підіймалися з нього то повільно, то швидко, виходячи в отвір у даху або від пориву вітру розпливаючись по храму. Біля вогню сиділи дві жінки в білому, які, здавалося, спали чи дрімали. Крізь дим і полум'я в контині темніла якась невиразна, що сягала аж до стропил даху, постать — чорна від кіптяви, дивовижно безформна, страшна статуя, біля ніг якої лежало кілька білих черепів. Коло неї висіли луки, списи, ножі та інші трофеї, а саме тіло було обвішане гірляндами бурштину і червоними кульками, нанизаними на нитку. Вгорі, на потворнім обличчі, блищало двоє очей — два величезні рубінові камені, що яскраво багряніли, мов кров. Тільки й видні були ці променисті очі. Від них ніде не можна було сховатись. Вони дивились на всі боки; вогонь, що палав унизу, відбиваючись, миготів у них і робив їх ніби живими. В темряві ці рухливі від мигтіння полум'я очі божества жахали, неначе це був погляд з іншого світу, грізний і сповнений гніву. Тут було тихо, тільки потріскувала лучина та щебетали пташки; впурхнувши в храм, вони неспокійно кричали, намагаючись вилетіти надвір.
Дзіва, завмерши від страху, що викликали в неї двоє червоних очей, постояла з хвилину, потім повільним кроком підійшла до вогнища, подумавши собі: «Ось де буде моє місце».
І, нікого не питаючись, не дивлячись ні на кого, вона наблизилась до жінок, що пильнували багаття, сіла, як і вони, на голий камінь, взяла приготовлену скіпку й поклала її в огонь. Одна з жінок хотіла її стримати, але пізно підвелася. Вогонь уже обхопив першу жертву Дзіви, на яку вона дивилася так, ніби в ній палало її власне життя. Обидві охоронниці Зніча зирнули на неї з цікавістю і якимсь острахом. При світлі вогню Дзіва могла розгледіти їхні обличчя. Були вони зів'ялі, скорботні, бліді. Поглядаючи на гарну дівчину, жриці почали перешіптуватись між собою, ніби вболівали над нею. Але не сміли її слова промовити, тільки хитали головами. Здавалось, вона приречена на смерть. Дзіва сиділа спокійно, втупивши очі в огонь, відпочивала.
Жриці потім змінились; а Дзіва просиділа цілу ніч, підкладаючи в огонь по лучині.
На другий день сивоволоса, з вінком на голові, жінка зустріла її якось біля храму й заговорила про минуле; і дівчина мусила розповісти, звідкіля прийшла і чому, але та слухала неуважно, і невідомо було, чи сприйняла вона її розповідь. Дзіва сподівалася тут побачити якесь піднесене життя, коли можна і поспівати, і помріяти, а застала мовчання й олов'яну пригніченість на обличчях усіх цих жінок, знуджених одноманітною тишею, що завжди їх оточувала. Увечері, після того, як пішла сивоволоса жінка, появився старий Візун; змірявши Дзіву гнівним поглядом, він знову став розпитувати про Домана.
Дівчина вдруге розповіла про свою пригоду.
— Жаль мені Домана! — вигукнув він.
— А як же я мала захищатись, опинившись у його руках? — спитала Дзіва. — Може захищатись дикий звір, навіть хробак, а дівчині то вже й не можна?
Старець нахмурився й дико глянув на неї.
У наступні дні, ніби для покарання, на неї звалили найважчу роботу. Вона мусила носити дрова й воду, замітати і мити храм, бігати до джерела, всім прислуговувати. Нарешті її послали робити те, від чого вона була звільнена вдома: готувати страви для інших. До того ж на її адресу сипались уїдливі слова; з Дзіви глузували, старші ставилися до неї з певною зневагою; мовчазна, спокійна дівчина все це зносила з такою гордістю, що всі з пошаною стали дивитись на неї, — вона не скаржилась, не плакала, нічим не виявляла, як їй тут важко було. Кінець кінцем бачачи, що знущанням нічого не доможешся, їй дали спокій.
Майже кожного дня прибували на човнах все нові й нові громадки пілігримів для ворожби і принесення пожертв Ниї. Дзіва тепер сиділа біля вогню і по черзі, й поза чергою і почувала себе тут, як дома. Мовчки могла мріяти, дивитись на дим, що набирав дивовижних форм, і не турбуватись про своє життя.
Двічі на день з пожертв і приготованої їжі частину давали охоронницям, і в них усього було вдосталь. Недоїдками від черствих короваїв годувалося
