Українська література » Сучасна проза » Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Читаємо онлайн Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
сіряках. Звідусюди — з гаїв і лісів — лунав заспів, віщуючи нічні утіхи. На узліссі, під дубами, і в самому лісі виднілись наготовлені багаття. Камінними сокирами кололи на підпал скіпки. Кожна громада займала щороку одне і те ж саме святкове попелище. Котився лісом веселий гомін і сміх.

Під одним дубом сидів Слован, під іншим — другий співець, на ймення Вілуй. Коли зачинав один, замовкав другий; співали навперемінки, але пісня одного не в'язалася з піснею другого. Здавалося, що вони перебивають один одного.

Гей, сонечко, око ясної днини,

Світи нам і грій! –

співав старий гусляр.

Хай струмені світла на землю ллються…

Купало, ти світло лий!

І він замовк. Тоді Вілуй бренькнув по струнах і заспівав незрозумілу, напівглузливу пісеньку:

Ой пісне! Моя ти пісне!

Пташино моя злотокрила!

Життя джерело в тобі миле

Над плісенню смерті заблисне,

Але кого в вир ти вхопила,

За тим уже рак тільки свисне!

Двояке ти робиш діло…

Життя ж бо і смерть в тобі, звісно…

Померлих ти воскрешаєш,

Живих заганяєш в могилу.

На смерть і життя ти маєш

Світів протилежних силу.

Він похнюпив лису голову й замовк; мовчали обидва, а хор співав про Купалу.

Сонце вже заходило, і погляди всіх були спрямовані на нього. Чекали, коли зникне його останній промінь з позолочених верхівок дерев, щоб розпалити багаття, почати танок і заспівати пісень. Старі жінки сиділи на землі, а біля них стояли цебри, горшки з м'ясом, коржами і тарелі із святковими короваями, молодь крутилась і, плескаючи в долоні, гасала по галявині. Дівчата трималися купкою, хлопці чіплялись до них, перекидались словами, ті відгіркувались, відбивалися хустками.

— Купало! Купало! Ладо! — чулися то тут, то там співучі голоси.

Біля вогнища Вішів стояли вже Людек і Самбор, що не хотів повертатися в городище, та гурт жінок і челяді. Поглядали в ліс, у бік свого двору: Дзіви й Живі ще не видно було. Саме Дзіва мала підпалити вогнище й почати пісню про Купалу.

Тим часом хлопці терли сухе дерево, щоб добути божого вогню. Тут він народиться, молодий і новий, і потім цілий рік горітиме на домашній черені. Був це вогонь, якого з дому нікому не давали виносити. Той, хто виносив з хати вогонь, забирав з неї життя. Вже дві смоляні лучини диміли в їхніх руках, а вогонь все ще не показувався. І Дзіви не було. Самбор більше дивився на стежку, якою вона повинна була пройти, ніж на те, як добувався святий вогонь, що мав спалахнути, коли погасне сонце.

Та ось вдалині показалося двоє дівчат у білому, йшли вони повільно, тримаючись за руки. На головах у них зеленіли вінки, підперезані вони були зеленими гірляндами, в руках несли по снопику трави, але йшли мовчки, не співали. Були це Дзіва й Живя, обидві ще сумували після смерті батька. У Дзіви не виходили з голови слова старої Яруги, і хоча вона не йняла віри напівбожевільній бабі, серце її без упину повторювало: «Не йди на Купалу!» День був святковий, веселий, але вони йшли смутні; Самбор ще здалеку дивувався, що вона була похмура.

Людек підійшов до неї.

— Сестро, — звернувся він, — ходи разом з Живєю… Не заходьте далеко в ліс… Я не вірю Доманові…

Дзіва зашарілась, слухаючи його; гризла зубами стебельце рути й хитала головою.

— Нічого не трапиться, — сказала вона, — ні Доман, ні хто інший не наважиться підійти до мене, я буду серед своїх. Вас, хлопців, тут досить, щоб захистити сестру!

Брат замовк, а Живя, жадібно поглядаючи на людей, раділа близькій розвазі, ноги в неї так і рвалися скакати, очі сяяли, і вона вже наспівувала пісню.

— Та годі лякати! — засміялася. — Ніхто до нас не наважиться підійти… хоч у такий день дайте нам волю… Тільки і втіхи тієї, що на Купалу…

Довкола чувся сміх і лунали вигуки; до них підбігали й смикали за рукави, щоб ішли за ними. Поступово й обличчя Дзіви прояснилося, з'явилася бліда усмішка. І Дзіва тихенько підтягувала:

— Купало! Купало!

А здаля долинула пісня:

Сонце в морі купалося –

На весілля збиралося…

Ведуть, ведуть юну панну,

В золотії шати вбрану…

Місяць-зір веде дружину:

Вітай, сонечко кохане…

Царюватимеш помалу,

Сонечко моє єдине!

Купало!

Дзіва дивилась на сонце, що заходило; його проміння золотило її обличчя й волосся. Незабаром згас останній промінь, тільки червона заграва вказувала, де воно зайшло… Дві смоляні лучини зайнялися божим вогнем; запалений смолоскип подали дівчині, і вона швидко й спритно підсунула його під стіс. У цю хвилину й біля інших стосів заблищали вогники, і дзвінкий голос радісно вигукнув:

— Купало!..

Взявшись за руки, всі стали в коло, — окремо жінки, окремо чоловіки, — і полинули лісом пісні.

Здаля видніли сяйва багать, а біля них миготіли, звиваючись, дівочі постаті з піднесеними вгору рука ми, з розпущеним волоссям, розмаяним убранням, з порозв'язуваними вінками.

— Гей, Купало, Купало!

Деінде хлопці кидались у вогненну купіль, стрибали через вогнище під схвальні оплески; коли-не-коли чувся крик; вони зачіпали дівчат; в шалі і в метушні серед темної ночі робилося часто таке, що пробачалось тільки на Купалу.

Дзіва, втомлена піснями і танками, сиділа серед своїх і дивилась у вогонь. Самбор здаля чатував її, але вона ні разу не глянула на нього. Приятелі підбурювали його позмагатися в перегонах, але він не дуже мав до цього охоту; був мов сам не свій, відходив на кілька кроків і знову повертався, ні на хвилину не спускаючи з очей господаря; ніяк не міг забути про Домана… Дзіва помітила, що він стоїть на сторожі, й замахала йому:

— Іди до людей! — сказала. — Іди повеселися.

— А ви… Дзіво? — спитав Самбор. — Чого ви такі похмурі та невеселі?..

— Я… — почала тихо дівчина, — в мене інша доля, ніж у вас! Хоч би й хотіла, не можу веселитись… Чого очі не бачать, те серце чує, а коли на серці сумно, важко бути веселою. І вона звела очі вгору.

За лісами, за горами, — промовила ніби сама до себе, —

Інші вже горять заграви…

Чую співи невеселі…

Бір шумить…

Зібрались юрби

З смолоскипами й мечами…

І вода палає кров'ю,

І лілеї почорніли.

Гей! Гей!..

Дзіва сумно опустила голову, забувши про Самбора; а той, стоячи за нею, слухав зі страхом і не розумів. Те, що говорила вона, так не відповідало тому, що звучало довкола… Хлопець ще довго дивився на неї здаля, але вже

Відгуки про книгу Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: