Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Хлопець, з дикою кішкою в руці, почав спускатись на землю, потім кинув її цікавим, які, розглядаючи, передавали її з рук у руки. Стріла була так глибоко загнана в очну яму, що той, хто її випустив із лука, не міг упізнати своєї сили… Звір уже був холодний, паща в нього була роздерта, язик вивалений. Усе це було дивним, і один жартівник почав доводити, що хлопець просто добив здихаючого звіра.
Біля дуба здійнявся такий галас, що аж на городищі почули. Старійшини озирнулись, і їм здаля показали забитого звіра. Кинулися молодші з кметів розпитувати, а один із запальних, вхопивши дику кішку за карк, поніс її і потрясав нею, ніби якимсь знаменням.
— Боги віщують нам! — почулися голоси. — Дика кішка, причаївшись, сиділа у дуплі, а хлопець, тільки-но вгледів, одразу ж убив її. Так і Хвостек сидить у своєму камінному дуплі… і наші стріли дістануть до нього. Ось що боги нам віщують… Геть Хвостка!..
Старійшини, що оточували Мишків, закричали:
— Ладо! Колядо! Ладо!
Вони раділи, плескали в долоні. А інші мовчали… Всі на вічі потомилися. Та от на узліссі з'явився старий сліпець з малим хлоп'ям-поводирем, і погляди всієї громади звернулись на нього.
— Словане, сюди! — закричали йому. — Йди до нас, діду, заспіваєш… За давнім звичаєм…
Вслухаючися, сліпий гусляр поволі почав наближатись; він по цьому гамору вже міг розпізнати, що підходить до городища. Всі були раді йому, підбадьорились, узрівши гусляра; він ніс за собою відголос прадавніх подій і часів.
— Вітаємо тебе, старий Словане!..
— Він ішов мовчки, ніби знав і пам'ятав це городище; переступивши через вал, обмацав ціпком місце і сів на землі. Гуслі поклав собі на коліна і сидів мовчки.
— Спізнився я, спізнився, — заговорив він надламаним, але співучим голосом, — старі ноги вже не слухають мене, і дороги подовшали… А яке ж то віче без віщуна? Що б то була за рада, коли б на ній не згадали про колишні зібрання дідів? Орлам легко вгорі летіти, а слимак повільно повзе… Повільно…
Старець ударив по струнах, усі замовкли… і він затяг пісню:
Як племені Леха не стало, не стало,
Люд прагне, щоб воля сіяла, сіяла…
Коли неквапно співана пісня скінчилася, все ще панувала тиша; дехто поглядав на старця, не розуміючи, що б то мало означати…
— Отже і ти, Словане, — сказав йому один із присутніх, — полюбив Хвостка…
Старець насторожився.
— Полюбив? — Він похитав головою; бренькнули струни, і дивний дідуган знову затягнув сумним голосом:
З вежі Хвостек без упину
Позирає, щоб побачить, —
Добрий пан!
І де в'ється дим з хатини,
І де жито зеленіє,
І де борті, і де стадо, —
Щоб побачить і загарбать…
Візьме в німця меч — і в краї
Непокірних порубає!
Добрий пан! Добрий пан!
Всі хором вторували старому: «Добрий пан!», — але від обох пісень спохмурніли чола в одних і в других… Слован замовк, похиливши голову, сперся, напівлежачи, рукою на землю, — більше він не хотів співати.
Згодом знову всі почали перешіптуватись, гомоніти. Сонце вже хилилось до заходу, коли старійшини, бачачи, що вони ні до чого не можуть домовитись на вічі, розбрелися купками по городищу; посідали кружка, кожен зі своїми, і вийняли, хто що мав із собою з їжі й питва: коржі, холодне м'ясо, а в дерев'яних і глиняних барильцях — мед, пиво і квас. Гусляра посадовили біля себе Мишки, пригостили його, давши йому в руки перший кубок.
— За давнім звичаєм, — мовив він, — все перше належить богам. Ладо!..
І він вихлюпнув напій на землю.
Другий кубок вилив у пожертву духам урочища, добрим і злим, білим і чорним, щоб не перешкоджали вічу; третій — духам батьків, що незримо були присутні на раді… В невеличкі черепки було покладено їм також білого хліба, і лише тоді всі заходилися мовчки їсти й пити.
Старий Слован ледь надпив з кубка і, мало що з'ївши, знову затягнув знайому всім веселу старовинну пісню. Як тільки її почули, всі хором підхопили, навіть челядь на лузі почала несміливо вторувати. Настала година пісні, тож після цієї лунали все нові й нові, хоча й схожі одна на одну. Потім старець заспівав давню дунайську пісню про інші краї, де ріс виноград, де водились леви, дракони і змії, де хвиля морська хлюпала в скелясті береги і світило сонце палюче. Всі зітхали за тим невідомим світом із пісні, мов за своїм рідним. Вже була ніч, як закінчились бесіди, жертвоприношення, пісні і віче, на якому так ні до чого й не домовились. Старійшини підвелися, почали прощатися, зітхаючи. Хто знає, може, їм спало на думку зібратися на нове віче?..
Челядь привела з пасовиська коней, старійшини посідали і роз'їхались групками — кожен у своєму напрямі. Залишилось кільканадцять чоловік, що все ще перешіптувались між собою, потім кілька, та згодом і вони роз'їхались. Урочище знову стало безлюдним і мовчазним. Тільки вечірній вітер похитував гіллям дуба та птаство кричало серед боліт. Замиготіли зірки на небі, з луків потягло легким вітерцем.
Раптом у дуплі щось зашелестіло, запирхало, дві руки вхопилися за край дупла, потім висунулась голова, і з отвору виліз Зносек із закривавленим обличчям. Ногами й руками обхопивши стовбур, тихенько зсунувся на землю. Упав і витягнувся, мов неживий… Він ледве дихав; випростовував затерплі ноги й руки і стогнав.
Та от серед лісу почувся шурхіт… І карлик весь стрепенувся; тікати вже було пізно — по важкій неквапливій ході він упізнав нового ворога. Мов неживий, ліг і припав обличчям до землі. З заростей, незграбно ступаючи, вийшов ведмідь. Носом нишпорив по землі, ніби щось шукав. Чути було, як він гарчав і сопів. Жовті очі, що блищали з темряви, він звів на Зноска, який лежав ніби мертвий… Господар пущі обережно підійшов до нього і, мов собака, почав його обнюхувати. Злегка штовхнувши його лапою, загарчав і пішов собі далі. Видно було, як він, важко ступаючи, прямував у поле, раз у раз підносячи писок і нюхаючи повітря. Ось він сів відпочити, полизав лапу і знову ліниво поплентався — десь по здобич чи до приятеля, за яким занудьгував.
Карлик, побачивши, що ведмідь уже аж на галявині, схопився на рівні ноги і щодуху побіг у ліс.
XI
Був чудовий ранок, цвіла весна у всій своїй красі.
Два повні козуби грибів стояли на землі; біля них відпочивали дві дівчини. Обнявшись,
