Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Ще й не розвиднілось, як у поблизькій гущавині почувся шелест. Хтось обережно підкрався під дуб, присів, прислухався, і коли впевнився, що навколо тихо, підвівся з землі; був це маленький чоловічок, у сірій гуні, з круглою, коротко остриженою головою, з блискучими очима і широко роззявленим ротом, з якого біліли дрібні зуби. Він ще раз озирнувся, прислухався, обхопив руками й ногами стовбур і зі спритністю дикого звіра почав видиратися на дерево. Раз у раз насторожував вуха і квапливо, ліз далі, неспокійно позираючи на дупло. Це був Зносек.
Підіймався він, хоч поверхня стовбура й була шорстка, досить повільно. Товсте дерево не легко було обхопити руками, ноги ковзали по слизькому моху; чоловічок кілька разів зсувався донизу і ледве втримувався, вчепившись у кору нігтями; але потім, напруживши всі сили, знову п'явся вгору. От-от уже мав досягти отвору, як раптом почув усередині яккйсь шурхіт. З дупла показалася сіра, схожа на котячу, кошлата голова з жовтими очима й довгими вусами, сердито пирхнула, клацнула білими зубами. І звір стрибнув Зноску на голову.
Пролунало дике виття і оглушливий крик; звір і людина, сплівшись в один клубок, полетіли додолу. Сірий пустельник з дупла обхопив лапами малого чоловічка, пальці Зноска стискали шию нападника. Потекла кров, — руки людини сховалися у шерсті звіра, здушили його горло; роззявилась скривавлена паща, налиті кров'ю жовті очі побіліли й знерухоміли, а тіло все ще здригалося.
Зносек підвівся з землі, втер чоло — обличчя в нього було подряпане кошачими пазурами, голова покусана. Він відхекався, пирхнув, сплюнув, провів рукою по скривавленій голові і, струснувши задушене створіння, ударив ним кілька разів об дерево. Потім, підперезавшись своєю здобиччю і витерши рукавом кров, що текла з голови, знову глянув угору. Покалічена голова і руки не втримали його від нової спокуси піднятись на дерево. Скоріше розпалений, ніж ослаблений від боротьби, він знову почав видиратись на дуба, тягнучи за собою задушеного звіра. Нарешті вхопився за струхлявілий край дупла, вчепився в нього пальцями, підтягнувся усім тілом і повис над чорним отвором, поглядаючи то в його глибину, то в бік лісової гущавини, звідки долинав якийсь віддалений шелест. Карлик умить заліз у дупло і зник, тільки десь на дні зашурхотіло сухе листя; потім висунулась його голова; спершись руками на край дупла, він дивився, що робиться внизу. Широкі м'ясисті губи розтулились, відкривши білі й блискучі, мов у дикої кішки, зуби. Зносек сичав від болю й сміявся.
З лісу все виразніше чути було шелест, із дупла — якесь шкрябання, і ось у струхлявілій корі з'явилась шпаринка, в яку непомітно могло б дивитись одне око. Тут же, поруч, була продовбана нігтем і друга, і тепер в них дивилося двоє очей… Навпроти крізь віття виднілись городище й дорога, що вела до нього. З дупла можна було полічити людей, які йшли до городища, і побачити кожного в обличчя.
Зносек саме жадібно вдивлявся в цей бік, як раптом затріщало гілля, і зовсім недалечко показався вершник в оточенні кількох чоловік, що теж сиділи на конях. Він, замислений, їхав на сірому, покритому ведмежою шкурою, гривастому огирі; повід попустив; з погляду його, спрямованого вперед, було помітко що він дивився, але нічого не бачив. Постать мав спокійну, поважну й досить гарну. Це був уже сивий чоловік, з довгою білою бородою і волоссям, що спадало аж на плечі. На голові в нього височіла шапка з ведмежої зубатої пащі. Здавалося, звір загрожував кожному, хто б посмів наблизитися з ворожими намірами. В руці вершник тримав майстерно витесаний з каменю блискучий обушок, прикріплений плетеним ликом до пістряво різьбленої, ніби обвитої білою стрічкою, палиці. На шиї висів широкий, складений з кількох кілець мідний обруч, і, падаючи на груди, мов панцир, прикривав їх. Ті, що його супроводжували, були, мабуть, слугами: вони тримались на певній відстані й пильнували за ним, чекаючи першого-ліпшого наказу; тільки один юнак, так само озброєний, їхав поруч з ним, гордо тримаючи голову.
Наблизившись до дуба, старий глянув у бік урочища і, побачивши, що там ще нікого нема, притримав коня.
— Нікого! — буркнув він.
— Нікого! — повторив, нахилившись, той, другий.
— Невже злякалися, тому й не прибули? Чи ж можливо це? Навіть і тих нема, що скликали віче… А їм би першими треба тут бути!
І старий спішився.
— Ви з кіньми, — сказав він, — стійте тут поблизу, пасіть їх і чекайте. А ти, Мрочку, підеш зі мною… почуєш, як радяться старі люди. Слухай, придивляйся, будь уважний і навчайся.
Молодший слухняно схилив голову.
Раптом з другого боку появились нові вершники. Це зі своїми людьми наближався Доман. Не доїжджаючи до городища, він також віддав свого коня слузі, щоб той пас його, а сам поспішив до старого.
— Вітаю з днем віча, — сказав він.
— З днем віча! Хочеться вірити — щасливим, — відповів старий. — А де це Віш, що його не видно?
Доман підніс угору обидві руки й показав на хмари.
— Ми Віша спалили, жалібниці його оплакали… Тепер він білий мед п'є з батьками.
Старець заламав руки.
— Помер? — спитав він.
— Його убили, — відповів Доман. — Убили князівські прихвосні, напавши на Вішів двір.
Старий схилив голову, але швидко опанував себе, підвів очі, сповнені гніву.
— Тож подумаймо про шиї наші, — мовив він, — вчора — йому, завтра — нам.
Під час їхньої розмови знову почувся тупіт, і з кожною хвилиною він посилювався; здавалось, ніби весь ліс наповнився вершниками; з усіх боків виринали з-за дерев людські голови й кінські морди, зростав гомін: з'їжджалися старійшини. Двоє очей дивилося з дупла і два вуха слухали розмови, що точились під самим дубом.
Прибулі вітали один одного з днем віча, але обличчя у всіх були сумні. З трьох кількість їх зросла до десяти, потім до тридцяти… сорока… сотні… Не встигли вони наблизитись до городища, як над'їхав і син Віша — Людек.
Зіскочивши з коня, він підійшов, привітався з громадою і, більш не промовивши жодного слова, кинув у натовп скривавлену сорочку й покритий чорними плямами сіряк. Тільки рукою показав на них. Очі всіх були звернені на одяг убитого, затремтіли руки, нахмурились чола. Всі, стиснувши кулаки, оточили речі, — незаперечний доказ тяжкого злочину.
Громадою пробіг глухий шепіт; ось він підсилився, переріс у гомін, і вже тут і там залунали заклики
