Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Віш чекав його, нахмуривши брови.
— А ти звідкіля тут узявся? Га? Як тобі вдалося вирватися з городища? — запитав він, коли Самбор упав йому до ніг.
— Мусив, навіть ризикуючи життям, — сказав прибулий, — вас попередити… Я не хотів, щоб несподівано звалилось нещастя на ваш двір…
— Нещастя? Яке? — запитав старий.
— Ще три дні тому донесли князеві, що Віш об'їжджає кметів і скликає їх на віче.
— Хто доніс?
— Смерд повернувся з ловів і приніс цю звістку, — відповів Самбор. — Хвостек страшенно розгнівався і поклявся, що звелить вашу оселю спалити дощенту, а вас, мій батьку, повісити на першому ж дереві. Всю злість хоче зігнати на вас. Наказано людей і коней готувати до походу… Коли я почув, то кинувся щодуху вплав через озеро, щоб вас попередити. Не сьогодні завтра, в кожну хвилину вони можуть прибути сюди.
Віш стояв, не виказуючи на обличчі ні страху, ні хвилювання, і розмірковував, з чого почати. Було тільки два виходи: або оборонятись на обійсті, скликавши людей, що жили на землі Віша, або ж усім, разом з майном, тікати у ліс. Останнє зробити було важко, люди заховаються від погоні, а череда — там, де вона пройде, залишить сліди, і по них піде князева дружина. У лісі, навіть за завалами, було б важче оборонятися, ніж у подвір'ї. А якщо здатися на ласку Хвостку, то чекала б смерть і неволя. Старий не боявся за себе, давно вже сумував за могилою, за батьками… Його непокоїла й турбувала доля дочок і синів. Мовчки давши знак Самборові, щоб той ішов за ним, він рушив у двір. Зробивши кілька кроків, зупинився і замислився, схиливши голову. Тільки-но дійшли вони до воріт, як Віш наткнувся на старшого сина, що возив віці і саме повертався додому. Почувши дорогою про те, що готувалося в городищі над Гоплом, він передав віці іншому кмету і поспішив з неприємною новиною до батька, але Самбор уже про все розповів старому.
— Сьогодні, певно, вони не прийдуть, — промовив Віш, звернувшись до своїх, — у нас ще є ціла ніч, щоб обміркувати все як слід і приготуватись. Скликайте челядь, трубіть пастухам!.. Самборе, побіжи по людей в Рибалки і Бондарі… Всі, хто може тримати списа, хай негайно йдуть сюди. Замість віців візь міть запалений смолоскип… поспішайте.
Віш, як здавалось, був підбадьорений думкою, що він ще буде воювати, вступивши у відкритий бій. Челядь і сини рвалися до зброї, бігли кликати поселенців.
Всі жінки вийшли з шоп і хат, жалібно голосячи й заламуючи руки. їх охопив страх. Цей лемент краяв Вішеві серце; старий наказав замовкнути, і всі замовкли… Дзіва з Ягою вийшли наперед.
— Ідіть у ліс разом з дітьми! — гукнув старий. — Тут нічого вам робити. Веди, Дзіво, їх у ліс. Повернетесь, коли треба буде ховати полеглих або перев'язувати поранених.
Слухняні жінки відразу зникли.
У дворі заметушилися. Керував усім старий. А в хаті Дзіва, як найкмітливіша, розпоряджалась жінками; вони готували в дорогу харчі. У той бік, звідки чекали нападу, послали на лошаку підлітка, щоб дав знати про наближення князівської дружини. Під час цих приготувань ніч западала дуже швидко; але, коли прикладали до землі вухо, тупоту не було чути. Тим часом чекали людей з Рибалок та інших сельбищ. Дзіва з цілим жіночим обозом, з дітьми і слугами, за першим же сигналом про небезпеку ладна була вирушити в ліс.
Ніхто цієї ночі й не думав спати. Неспокійно вили собаки. Марно старалися їх втихомирити; вони замовкали на хвильку і знову починали жалібно вити; це вважали лихою прикметою.
Перед самим ранком зібрались жителі сельбищ, розташованих над річкою і в лісі, — дикий і нужденний люд, що зовсім не мав войовничого вигляду.
Вже почало розвиднятись, як посланий на чати хлопчак прискакав верхи і сповістив: — Їдуть! Їдуть!
Зіскочивши з коня, він, захеканий, упав на землю. У подвір'ї всі заметушились; старий так розташував своїх людей, що не помітно було ні їх, ні їхніх приготувань до оборони. Хата, що бовваніла здаля, не втратила свого повсякденного вигляду, але челядники, котрі залягли за огорожами, по шопах, готові були схопитись на ноги за першим же знаком господаря. Старий у руках не тримав ніякої зброї; босий, в накинутому на плечі сіряку та в шапці, він стояв біля воріт.
Здаля вже долинав тупіт; легко можна було розрізнити, що це їде численний кінний загін; незабаром почулись голоси, сміх, вигуки,
У подвір'ї панувала тиша, тільки клекотав бусел, заметушившись у гнізді, ніби й він хотів повідомити про якусь небезпеку.
Раптом із зарослів показалась шапка смерда, а потім і списи, що їх тримали в руках кілька вершників… Вони сподівалися заскочити Віша зненацька і тому були в дуже веселому настрої.
IX
Смерд ще здалеку помітив старого, обернувся до своїх, дав їм знак: дружина поламала стрій і почала оточувати двір з усіх боків, ніби боялась, щоб, бува, хто не врятувався втечею. Старший разом з трьома воїнами сміливо попрямував до воріт, навіть і не думаючи, що на нього тут чатують… Втеча Самбора з городища залишилась непоміченою. Віш усе ще стояв у воротях, підвівши голову, й тільки чекав зачіпки. Здавалось, він був беззбройний, і це також надавало сміливості смердові. Глянувши на нього, князівський посіпака глузливо посміхнувся.
— А я знову до вас у гості! — ще здаля вигукнув він. — Ви повинні зрадіти моєму приїздові…
— Я завжди радий гостям, — спокійно відповів Віш.
— Князь передав вам поклін і до себе запрошував — на козяче стегно, на чашу меду, щиру розмову для зміцнення дружби, — глузував смерд, — отож він і прислав мене по вас…
Віш якусь хвилину помовчав.
— Я не проти, щоб уклонитись йому, — спроквола почав Віш, — але я вже старий, а він — молодий. Та я пан у себе, а він у городищі… Якщо в нього є щось до мене, хай послів пришле…
Смерд, під'їхавши ближче, процідив крізь зуби
— Замовкни, старий зухвальцюі Ти, нахабо! — раптом закричав він. — Я приїхав чинити суд і розправу над тобою! Це ти посмів скликати віче?
— Так… я! — спокійно відповів Віш. — Я… Кожен старійшина з громади має на це право. Так було споконвіку, і так буде, поки життя нашого.
— Ось ми навчимо вас скликати віче! — закричав смерд і, під'їхавши до старого, замірився на нього рукою. Той неквапливо відступив.
— Ви
