Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Коли смеркло і в хаті запалили скалки, вони сіли і довго ще пошепки радились між собою; нарешті Доман, поступившись старому своєю постіллю, запросив гостя лягти відпочити; і собі наказав послати в цій самій хаті.

Ледве розвиднілось, як вони посхоплювались; коні, про які ще звечора потурбувався Доман, були вже готові, а хлопці, хоч їм і дуже хотілося їхати разом з панами, мусили залишитись тут.

До двору Лешка Мілоша треба було цілий день їхати лісом. У торби вони взяли з собою харчів, у дерев'яні, залиті смолою барильця — трохи меду; коні, звиклі до трясовини і лісу, не боялися такої подорожі. Доман їхав попереду.

Щоб швидше дістатись до місця, вони вибрали найкоротший шлях, але він проходив через болота й непролазні хащі.

Вдалині здіймався дим. На лисому пагорбі вони помітили височезний земляний вал, порослий зеленим дерном. З-за нього темніли верхівки дерев. Синя струминка диму, що була ознакою людського житла, вилася саме між цих верхівок. Вал, який оточував городище, був такий високий, що закривав усі будівлі.

Коли наблизились, то в земляному валу помітили вузький прохід, перегороджений високим частоколом… Зовні, як здавалось, тут не було жодних ознак життя. Ворота стояли зачинені. Вони під'їхали до них, але ніхто не вийшов їм назустріч, хоча й зверху на валу помітили кілька людських постатей. Віш засурмив. Проте довго ще довелось постояти, перш ніж із-за високої огорожі показалась людська голова, покрита вовчою шкурою.

Старий просив, щоб їх впустили, але служник промимрив, що князь Мілош нікого не впускає до себе. Треба було виявити неабияку наполегливість і кілька разів викликати сторожу, поки їм нарешті дозволили проїхати. Ворота відчинились, і вони, пробравшись темним проходом у величезному валі, що оперізував городище, опинились на подвір'ї, зарослім густими кущами. Велетенські липи й крислаті дуби майже закривали все подвір'я. За ними в затінку видніла широко розкинута, низька дерев'яна будівля з просторим ганком і високими дахами.

То тут, то там швендяли похмурі люди, одягнені в шкури. Величезні, кістляві й худі пси з гарчанням підійшли до подорожніх і обнюхали їх. Минуло чимало часу, поки з'явився згорблений, низький на зріст дідуган, у каптурі, з ціпком у руках. Зрозуміти його й розмовляти з ним було майже неможливо. Пробурмотівши щось, він усе ж повів їх за собою. Від вечірнього присмерку і сутіні дерев біля низької будівлі з малими віконцями нічого не було видно.

Ввійшовши до світлиці, вони довго стояли, перш ніж їхні очі звикли до мороку і щось могли розрізнити. На черіні догоряли головешки. Вглибині, на шкурах, лежав старець високого зросту з довжелезною бородою, волосся якої, мов трава, не покручене, пряме, сягало йому мало не до колін. Кошлаті брови звисали на очі; голова ж була зовсім лиса. Він схилив її на кістляву руку. Ноги спочивали на чомусь чорному, що ліниво ворушилося. Не зразу Віш помітив прирученого ведмедя, що з гарчанням підлазив під ноги свого господаря… По підлозі скакали дві сороки. Коли увійшли прибулі, князь Мілош і не поворухнувся, тільки очі втупив у них і, здавалось, чекав, щоб вони почали розмову. Сороки тим часом побігли в куток, а ведмідь підняв голову, широко позіхнув і знову опустив її. В хатині було страшенно душно, а старий князь тремтів від холоду.

— Князю Мілошу, — поволі промовив Віш, — вітаємо вас.

— А ти хто такий? — запитав похмурий, низький голос, що ніби виходив з-під землі.

— Кмет Віш із сусідом Доманом.

Князь мовчав.

— Дозвольте поговорити з вами.

— Зі мною? — озвався той самий дикий голос. — Мені не до людей, та й їм не до мене! Що ви хочете?

— Доброї поради, — сказав Віш.

— Я собі не можу ради дати, куди мені вам радити, до когось іншого зверніться, — відповів князь.

— Невтішні у нас справи, — тягнув повільно старий, незважаючи на відповідь князя, — наш спільний ворог щораз нещадніше пригнічує нас.

— Хто саме?

— Хвостек, — назвав старий лайливе прізвисько князя.

Мілош, усе ще лежачи, дико зареготав.

— Мені він уже нічого не зробить, — позбавив мене дітей, то хай бере й моє життя… Мені байдуже. Ідіть собі деінде шукати поради й допомоги.

— І не хочете відомстити йому? — запитав Віш. — А є за що відомстити! Одного сина вам убив, другому очі виколов, позбавив вас на старість останньої втіхи. І невже це йому так безкарно минеться?

Князь довго мовчав і раптом схопився в гніві:

— Геть звідси, або я на вас спущу Маруху! — закричав він. — Хвост вас підіслав сюди, щоб ви мене за язик тягнули… Сучі діти!.. Геть звідси!..

— Князю Мілошу, — холодно промовив Доман, — я син того, хто врятував вам життя, а Віш ніколи нікого не зраджував. Ми — кмети, а не невольники.

Щось загарчало на ложі, але важко було розібрати — ведмідь це чи сам господар озивався, потім почулося сопіння і стогін.

— Ідіть за порадою до того, в кого розум є, а в мене його нема. Від болю вже все висохло, я силу втратив, пам'ять і навіть охоту до помсти. Ідіть, мстіть за мене, і коли в нього вирвете серце, принесете мені. Я зжеру його й помру… Давно вже мені час померти, молю в богів смерті, більше нічого! Більше нічого! Діти мої, квіти мої, сини мої, — що я вартий без них? Нащо мені без них жити?

Він затулив обличчя руками й замовк. У Віша серце защеміло від співчуття; вони обидва стояли мовчки. Старець стогнав. І лише згодом підвів очі й продовжив уже лагіднішим тоном:

— Ідіть від мене, бідні люди, що ви тут зможете знайти? У мене вже нема нічого! Нічого! Хай горить увесь світ, хай його море поглине, хай люди вимруть, мені вже не буде ні гірше, ні краще. Квіти мої! Сини мої, мої діти!

І він знову затулив обличчя долонями й заплакав. Вони стояли, не знаючи, чи їм ще чекати, чи йти геть, щоб не краяти марно йому серця. Голосно застогнавши, Мілош підвівся, сів і руками почав потирати щоки й чоло. Потім сплеснув у долоні. З бічної кімнати, прочинивши двері, вийшла жінка такого ж високого зросту, як і старий, худа й жовта, з головою, закутаною хустками так, що ледве було видно її очі. З-під темного плаща виглядала в неї біла сукня. Жінка глянула з дверей на чужих і трохи завагалась.