Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Був він середніх літ, вважав, що йому перевалило вже за сорок; невисокий на зріст, кремезний, П'ястун на вигляд нічим особливим не відрізнявся. Тільки глянувши йому в очі, можна було легко помітити, що мав урівноважений і сильний розум. Коли інші, щоб їх боялися, лютували, кричали і проявляли більшу злість, ніж насправді її в собі відчували, П'ястуна ніхто не міг розсердити. Він на перший погляд здавався похмурим і мовчазним, холодним і стриманим, і кожен знав, що коли, наприклад, треба вдатися до сили і когось покарати, П'ястун безжалісно виконував те, що постановив. Одягався, як звичайна собі людина, і в будень його важко було відрізнити від звичайного трудівника; не любив блискіток і яскравих дрібничок, за якими упадали інші, а найбільше не терпів, коли що-небудь в одежі або в побуті змінювалось на шкоду давнім звичаям. У той час, як інші мали по кілька жінок, адже це тоді не заборонялося, П'ястун жив з однією і не тримав її в рабській підлеглості. Жили вони в злагоді між собою, так що кращої пари люди й не знали. Тут працювали від раннього ранку до пізньої ночі, і П'ястун рідко коли сидів дома; якщо не йшов у ліс, то щось робив у полі, недалечко від двору.
Коли, пробравшись лісами, щоб не бути кимось поміченими, наступного дня ополудні з'явилися тут Доман і Віш, вони зустріли господаря з коробом за плечима, що саме йшов у ліс до своїх бджіл. Віш зліз із коня і привітався.
— Ми до вас, — сказав він.
— То ходімо до хати, — запропонував П'ястун.
Може, краще сісти де-небудь під деревами, на узбіччі, ваш двір у всіх на очах, там завжди вештаються чужі люди, а нам треба порадитися на самоті, тихенько, щоб ніхто не чув…
П'ястун здивовано подивився на нього, проте не став заперечувати; показав рукою на лісову галявину, де стояла шопа для сіна — така, яку в старовину в слов'янських краях одринами називали. Вона зараз була порожня; стіни її, сплетені з лози, просвічувались, отже, звідси можна було б побачити, якби хтось наближався. В шопі, біля воріт, лежало кілька соснових колод, ніби навмисно тут покладених, щоб на них можна було посидіти. Коней вони пустили пастися, а самі посідали під навісом, в одрині, де була менша спека. П'яст, ще й слова не сказавши, зняв з плечей короб, дістав із нього шматок хліба та сиру й поклав перед гістьми, але ті й не доторкнулись до частунку. Віш заговорив перший:
— Ви мешкаєте поблизу городища, під боком у Хвостка, отож вам не треба багато розказувати, що коїться там… Ми прийшли порадитися… Може, слід було б віче скликати?..
Віш затих; господар все ще мовчки слухав його, і Доман з запалом додав:
— Якщо завчасно не вирішимо, що робити, він знищить нас дощенту… Ми повинні захищатись… За давнім звичаєм, нам треба скликати старійшин…
П'ястун все ще мовчав, а Віш почав докладно розповідати, як колись було в общинах і що тепер діється, як князі забажали на німецький лад з військових ватажків у панів перетворитися, скільки горя терпить люд від князьків, яких розплодилося до біса… і що треба якнайшвидше шукати рятунку від них.
П'ястун дав висловитись, не перебивав; і Віш, і Доман виклали все до найменших подробиць, потім замовкли, очікуючи, що він скаже. П'ястун замислився, похнюпивши голову, і нарешті иромовив:
— Я вам щось розповім про колишні часи… Ви, мабуть, чули це від батьків ваших, а ваші батьки від своїх… що наша мова колись лунала далеко за Лабою, над Дунаєм та ще й за Дунаєм, — до синього моря, — і на захід — аж до Чорних гір. Були то щасливі часи, коли ми жили самі на величезному просторі, а сусіди мали що робити в себе вдома. Ходили ми тоді не з мечем, а з гуслями, обробляли землю; своїх хат ніколи не замикали, господарювали громадами, без жодних князів… Давно то було… Та от із моря вдерлись одні, з гір почали нападати інші, із зброєю в руках, — невільничий, але муштрований люд… Ми мусили оборонятись… Закінчилось наше щастя, обірвались пісні та спокій… Довелося запросити заморських вождів, ми змушені були вежі будувати, зводити городища і захищатись… Але колишня воля не забувалась… Князь був нам ворогом… Ну і що ж? Наше плем'я поволі почали витискати німці, поки не прогнали з рідних місць. З кожним днем у нас все менше й менше землі під ногами…
П'ястун замовк, але по хвилі додав:
— Князів позбудемось, то німці нам сядуть на шию…
Віш засовався на колоді.
— Ми не позбутися їх хочемо, — відповів він, — а замінити Хвостка на іншого князя… Ви ж добре знаєте, що він перший тримається німців… Весь його рід серцем до них лине… Знайдемо іншого князя… Доволі вже пролилось нашої крові… Треба скликати віче…
Знов господар змовчав.
— Нам справді треба скликати віче і змінити князя, — нарешті промовив він, — але це не так легко зробити. Складну ви справу починаєте, це все одно, що голу руку у вулик засунути… Одні скаржаться на Хвостка, інші його підтримують… Згоди не ждіть. Тим часом німець про все довідається і тоді, як ми між собою будемо гризтись, нападе на нас… Нам потрібне віче, але таке, на якому була б єдність, таке, як у давнину, коли збирались і радились наші батьки… Скликайте віче…
І вони втрьох почали підраховувати, кого може повести Хвостек за собою, хто виступить супроти нього; виявилось, що чимало людей могло стати на боці князя, хоч був він жорстокий та безсердечний.
Таємна розмова тривала аж до вечора. Потім усі пішли до хати і сіли біля вогнища. Ледве розламали хліб, як появився на порозі низенький кремезний чоловічок, у тісній сірячині, з коротко остриженою головою і котячими очима… Помітивши його, вони одразу замовкли. Був це відомий князівський слуга, усе життя якого минало на побігеньках. Його побоювались і в городищі, і в навколишніх селитьбах, бо умів він підповзти, щось підгледіти або підслухати і потім донести своєму панові. Ніщо не проходило повз його увагу… Він, щоб ніким не бути поміченим, видряпувався, мов дика кішка, на дерева, залазив між гілля, закрадався в лисячі нори, заривався в стіжки сіна, залягав у хащах і очеретах… Звали цього чоловіка Зноском. Його поява нічого доброго не віщувала. Цей злостивий змій
