Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Вона з Дзівою провела його до сивого коня, який бив копитом об землю; побачивши господаря, він повернув голову, заіржав і очікував, поки той сяде на нього. Один із парубків хотів було допомогти старому, але Віш — ніби в нього раптом прибуло сил — сам спритно скочив на сиваша; кивнувши на прощання своїм, він рукою показав на дорогу, що вела в ліс, і вони мовчки рушили. Довгий час їхали понад річкою. Та ось біля самої води затемніло кілька нужденних халуп; неподалік на кілках висіли сіті; лежали на піску перевернуті догори дном човни. Халупи, мов боброві хатки, мали дуже убогий вигляд: вони наполовину були в землі, наполовину здіймались над нею; але ще убогішими здавалися люди; двоє з них, напівголі, вийшли на поклик Віша. Було це сельбище мандрівних людей, що звалось Рибалками; воно недавно виникло на Вішовій землі. Кілька голих дітей і геть закопчена димом жінка, сутула і стара, кинулись навтіки, побачивши пана; лише двоє рибалок щось процідили Вішові у відповідь. Дивились вони на нього скоса, недовірливо й тривожно.

Трохи далі, в лісі, знову натрапили на кілька хатин; друге сельбище, що називалось Бондарі, стояло як та пустка. Клепки і купи стружок біля дверей, а також розкидане начиння свідчили про заняття його жителів. Не видно було жодної живої душі; жінки з дітьми пішли в ліс по гриби, чоловіки — по дерево для клепок. Проте двері у всіх хатах залишались незамкнені — такий був звичай по всій землі, і ніхто з подорожніх не зловживав щирою гостинністю господарів. У кожній хаті лежали хліб, ніж і стояла вода. Були відчинені льохи, комори і все на світі. Один з хлопців Віша пішов напитись і відразу ж повернувся до коня.

Звідси вони звернули ліворуч, у ліс; їхали гущавиною, по бездоріжжю, але так легко і впевнено орієнтувались, ніби перед ними лежав широкий битий шлях. Мисливцям було знайоме кожне урочище, кожен звалений стовбур, кожна видолинка в лісі, кожен струмочок.

Отак мовчки вони їхали до пізньої ночі; вже замерехтіли, випереджаючи місяць, зорі у небі, коли верхівці зупинились на ночівлю. Хлопці вмить зробили для старого курінь, і один з них залишився стерегти пущених на пашу коней, а другий ліг біля Віша.

Ніч пройшла спокійно; ще не почало благословлятись на світ, а всі вже були готові в дорогу; старий прокинувся перший; посідали на коней, і Віш сам показував, кудою їхати, бо в його околі не було такого куточка, якого б він не знав. Вдалині, на крутішому березі, видно було просторе обійстя з високою огорожею, над яким здіймався дим.

Побачивши його, старий дістав ріг і тричі затрубив. Тим часом вони наближались до оселі, біля якої вже юрмилось багато людей. Хтось із хлопців, спіймавши на луці коня без вуздечки, скочив на нього і, тримаючись за гриву та ляскаючи його по шиї руками, кинувся назустріч вершникам, але, побачивши Віша, швидко помчав назад. Видно, і тут мало хто бував у гостях, бо біля воріт юрмилася цікава челядь, а з-за тину біліли жіночі намітки. Мандрівники ще не доїхали до обійстя, як у воротях показався високий, одягнений по-домашньому чоловік; крім сорочки, на ньому була легка верхня одежина. Густе світле волосся спадало на плечі, молода ріденька борідка обрамляла рум'яне обличчя, яке привітно усміхалось великими голубими очима. Він ще здаля вітав руками прибулого, радіючи гостеві; старий теж вітав його і, не доїжджаючи до воріт, зупинив коня, зліз із нього.

— Я дуже радий, що ви приїхали, милий пане! — вигукнув молодий господар. — Такого гостя, як старий Віш, ніколи не сподівалась бачити моя хата.

І він шанобливо, мов до батька, наблизився до старого, щоб поцілувати йому руку.

— Я радий вам, як сонцю! — весело промовив він. — Але й засмучений, бо замість того, отче, щоб старі кістки трусити до молодого Домана, ви б наказали йому, і він би вже був біля ваших дверей.

— Захотілося й мені, старому, світа побачити й подивитись, чи, бува, що по змінилось у ньому, — озвався Віш.

Вони потисли одному руки, і господар повів гостя у світлицю. І тут обійстя являло собою прямокутник — з навісами і хлівами. Відразу відчувався характер молодого господаря: оселя мала веселий вигляд — стіни були акуратно вибілені, ганок підпирали майстерно вирізьблені стовпи. На них де-не-де висіли в'язки запахущого зілля: материнка, дивина, чебрець. Жінки не з'являлись — ховались від чужих людей… Світлиця, в яку вони зайшли, була чиста й гарно прибрана, але, певне, в ній жінки не господарювали, бо на кам'яному поді для вогнища, що височів серед хати, вогонь не горів. У кутку темніло заслане вовчою шкурою ложе, по стінах висіли луки, мечі, пращі, роги тварин та свіжі шкури. На столі лежав білий хліб, який вони тут же й переломили; старого господар посадовив, а сам і далі перед ним стояв. Ледве той умовив, щоб Доман сів біля нього. В очах веселого господаря пломеніла цікавість, але він не поспішав з запитаннями. Віш спочатку заговорив про господарство і ліс. Коли ж хлопчак приніс меду, господар випив за гостя.

У хаті вони були самі.

— Ви вже, мабуть, здогадалися, — озвався старий, — що я недарма приїхав до вас. І скажу вам, не з доброю звісткою. Все гірше стає у нас.

— То робімо так, щоб краще було, — відповів Доман.

— Незабаром ні общин, ні віч, ні нас, кметів, не стане, зникнуть і звичаї, — мовив не поспішаючи Віш, — на всіх пута накинуть. Кажуть, що в старих головах бродять нарікання, мов та закваска в старих діжах. Але поміркуйте самі: чи ж так, з доброго дива, вони народяться? Хіба не з яйця вилуплюється курча? Князь і всі Лешки вже не вважають нас за вільних людей. Кмети і владики, що народилися на цій землі, ставляться нарівні з черню, невольниками. Хочуть нас перетворити в рабів. Погрожують нам, нищать нас, мов бджіл, коли вигрібають їх, щоб очистити вулик від гнилі. Хвостек над Гоплом розперезався. Два дні тому він запросив кметів до себе на учту; підсипав їм якогось дурману у трунок, — це німкеня його варить на нашу погибель.

В Домана пашіло обличчя, тремтіли губи; він стримував себе, мовчав, але як тільки старий закінчив,