Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

— І тебе сюди, до цієї вовчої ями, вкинули, — шепнув пахолок.

— Примусово, проти моєї волі, — відповів Самбор.

— А знаєш, яке тут життя? — спитав Кос.

— Здогадуюсь, — сказав Самбор.

— Неволя. Неволя!.. — зітхнув парубок. — Робимо на них, як воли, а знущаються над нами, як над псами. Князівським собакам і то краще живеться.

Хлопці зітхнули; в приміщенні було задушливо, і вони разом вийшли на вал біля вежі. Кос показав на невеличку дірку в мурі при самій землі.

— Вчора кинули туди одного з племінників, — прошепотів він, — виколовши йому очі… Я сам бачив, як його люди тримали, а старий Джега виколював ножем йому очі… Кров, мов сльози, текла… А він навіть і не кричав… І не просив помилування, бо знав, що цього тут не буде. Потім його, перев'язавши вірьовкою, спустили в темницю і держатимуть на самому хлібі й воді, поки не здохне… У дворі погрожують, що так буде і з іншими…

— Якщо таке вчинили з племінником, то що ж чекає наших кметів? — запитав Самбор.

Кос знизав плечима.

— Буде те ж саме або ще й гірше, — сказав він, — якщо вчасно не візьмуться за розум.

З хоромів долинали приглушений гомін, сміх і вигуки.

— Там князь веселиться, — сказав пахолок. — Завжди в нього так починається, поки на учті до звади і до ножів не дійде… І сьогодні, мабуть, так само закінчиться… Він спочатку підпоює, бо з п'яним легше розправитись… Вже кілька разів запрошують кметів у городище, ласкаво приймають, але мало хто виходить звідси живим… Князь потроху винищує їх, отож інші мусять тихо сидіти.

Він з цікавістю глянув на Самбора.

— Що ж ваші мовчать? — запитав він.

— Я не знаю, — сказав обережно прибулий, — певно, і раді б щось зробити, та не можуть, а може, й чекають чогось…

— Баби вони, ось хто! — вигукнув Кос.

Городище сильно укріплене, — пояснив Самбор.

— Нічого, — мовив Кос, — і каміння розвалюється… А постоїть, то ще більше укріпиться — на людських черепах…

— Дружина в князя численна…

Пахолок посміхнувся.

— Громади ще численніші від неї, — тихо сказав він — якби тільки вони розум мали… У нас тут все на німецький лад… Княгиня, наша милостива пані, німкеня родом, отож не один німець і вештається тут. Молодші жінки й наложниці також із-за Лаби… І звичай заведений німецький: князь про свободу общин та громад і знати не хоче… та й про віча не хоче слухати… Німецькі дівки торочать, ніби чули, як нахвалявся, що коли сам собі не дасть ради, то німців покличе.

Кос ліг на землю: вони саме підійшли до вікна, яке вело до льоху, і коли замовкли, почули глухий стогін. Здавалось, він виходив із-під землі.

— А чим же племінник завинив? — спитав Самбор.

— Найбільше — тим, що він однієї крові з князем, а той не хоче, щоб тут були кревні його, бо боїться їх… Хто знає? Племінника звинуватили, ніби він був у змові з кметами і обіцяв їм повернути волю…

Хлопець, який ще вчора над річкою втішався співом соловейка, сьогодні слухав виття псів і зловісне каркання круків, що чорною зграєю літали над вежею.

Самбор подивився вгору.

— Е! Це наші щоденні гості, — озвався Кос, сміючись, — а вірніше, товариші, бо ніколи не покидають вежі. Завжди готові накинутись на труп, а в нас рідко коли буває, щоб обійшлося без жертв. Круки особливо неспокійно кружляють надвечір, бо саме в цей час їм кидають здобич… Ось побачите, вони й сьогодні недарма каркають…

VI

Генго, вийшовши від княгині, повернувся на перше подвір'я. Тут він стрів смерда, що очікував його, і той повів німця в темну хатину, де годували челядь. Вікно трапезної, як і всі вікна, закривалося зсередини дерев'яною віконницею; виходило воно на подвір'я навпроти князівських палат; звідси можна було чути і навіть бачити, як відбувалася учта.

Вечір випав теплий, в покоях стояла духота, і всі вікна були відчинені навстіж; у князівській гридниці, яскраво освітленій лучиною, зібралось багато людей, не змовкав гамір. Князь, видно, любив веселі жарти і старий мед, бо на бенкеті, що почався одноманітним гомоном, незабаром залунали пісні та гучні крики. Іноді веселощі переходили в запальну сварку й суперечку, чулися роздратовані голоси, їх заглушали інші, потім наставала тиша і знову вибухала сварка, ще запальніша. Хоча й не можна було розібрати жодного слова, самі голоси свідчили, що веселість змінилась дикою запеклістю… Однак люди, видно, звикли до подібних учт і спокійно слухали цей гамір і вигуки. Тільки Генго тривожно озирався, а смерд, помітивши його розгубленість, сказав, посміхаючись:

Все це кмети, жупани й старійшини. Князь їх підпоює, а після меду в них виривають іноді зухвалі слова; та й він, наш милостивий пан, буває нетерплячий… І як часом зіткнуться… Що подієш! Якого вхопить — так і задушить, і стає менше на одного кмета… Буває, що й між собою вони погризуться, а як зчепляться, то й до смерті вбивають один одного… Та що нам до цього!

Спів, що долинав з хоромів через відчинені вікна, був часом схожий на ревіння, регіт — на виття, а гнів — на гарчання собак, що ось-ось перегризуться… Але раптом усе затихло, і тільки чути було радісні, переможні вигуки, поки знову — слово за словом — не вибухала сварка; а тепер уже й мечі забряжчали. Генгові здалось, ніби він відрізняє голос князя, голос, що лунав, мов грім серед шуму бурі. Потім знову запало мовчання.

Раптом Генго, вихилившись із вікна, побачив у дверях залитого місячним світлом ганку якусь чорну масу. Була це купа людей, що переплелись руками й ногами; кусаючи один одного, мордуючи й душачи, вони, мов якийсь клубок, викотились на ганок, а з нього по кількох сходинках посунули на подвір'я і звалились на землю. Опинившись тут, ця зщеплена в одне ціле юрба почала качатись по піску; гості бились і давили одні одних. Виблискували, шукаючи ший, мечі, простягались руки, щоб душити лежачих… А князь, взявшись у боки, стояв на ганку і сміявся. Ця рухома маса людських тіл повзала по подвір'ю і не могла розсипатись, тільки де-не-де залишався нерухомий труп, розпластаний і зім'ятий…

Унизу біля сходів лежав сивий старець із закривавленим волоссям, корчився і проклинав:

— А бодай би ти зник безслідно, проклятий Хвосте!.. І ти, і кров твоя… і потомство, і рід, і ймення… Бодай би ти