Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Смерд здвигнув плечима.

— Та й двох людей його мусили повісити… А шкода, воїнами могли б служити, адже були здорові, тільки ж це небезпечні вовки…

Чи йому хотілося порозмовляти, чи намагався підлабузнитися до німця, — він усе ще продовжував висловлювати свої зауваження:

Нелегко князеві владарювати, люд тут недобрий… Із кметами не припиняються суперечки, та все ж він винищує їх потроху. Годує, поїть… тягне за язик… а потім…

Смерд дико зареготав і зиркнув на будинок.

У Генга був час оглянути подвір'я; він багато побачив світу, побував не в одному замку, тому, можливо, його ніщо тут не дивувало і не лякало, хоча й потрапив в оточення диких облич; здавалось, ці люди тільки й чекали кивка, щоб накинутись на, Генга. Вони ходили довкола, приглядались до нього, і він чув, як повторювали раз у раз:

— Німий. Німий.

Генго отак стояв собі, ніби очікував чогось, і раптом побачив чистенько одягненого хлопчака, з довгим, що спадало аж на плечі, волоссям. Пахолок кивнув йому і дав знак іти за ним. Залишивши коней на Герду, Генго слухняно поплентався за провідником.

Через широкі ворота в стіні вони увійшли в друге подвір'я. Тут усе мало інший вигляд, не такий войовничий. Галереї були розмальовані світлими фарбами і звернені до сонця; на мотузках сохла білизна і жіноче вбрання. Посеред двору росло кілька старих дерев, а в глибині порались якісь жінки та бавились у піску діти.

Хлопчак, приклавши палець до губ, повільно вів Генга до бічних дверей будинку і, коли вони відчинились, опинився разом із німцем у чудовій світлиці. Віконниця її була широко відчинена на озеро. Вже западали в кімнату вечірні сутінки.

По всьому видно було, що цей покій прибирала жіноча рука. Наповнювали його пахощі якогось ніби свіжозів'ялого зілля. Навпроти палаючого вогнища, на прикритому подушкою дерев'яному табуреті сиділа жінка в шерстяній, з пишними зборками, сукні, з головою, пов'язаною білим покривалом. З обличчя її видно було, що вона колись була досить вродливою. Від колишньої краси в неї залишились чорні, іскристі очі. Обіч, на невеличкій лаві, стояли різні горнятка, мисочки, кубки, лежало складене жмутками зілля. Вона з цікавістю глянула на прибулого, який покірно вклонився їй до самої землі, посміхнулась і заговорила милою для його серця мовою лісів Тюрінгії:

— Звідкіля ти?

— Милостива пані, — звернувся німець, озираючи світлицю, по якій з цікавістю все ще сновигали челядниці, — я з-за Лаби, але звик блукати по світу й рідко коли буваю вдома… Я трохи знаю тутешню мову, отож і вожу сюди з заходу крам і міняю.

— Міняєш? На що? — спитала жінка. — Хіба ж у цих убогих дикунів щось можна взяти? В них нема ані золота, ані жодного іншого металу… Мов звірі, живуть по лісах… У них навіть нема ні міст, ні сіл… а ще людьми йменуються…

Вона зітхнула. Генго, з цікавістю дивлячись на цю жінку, непомітно засунув руку в кишеню, вийняв перстень з камінцем і здаля показав їй. Побачивши його, жінка схопилася з місця, подала знак служницям, щоб вони вийшли, і, коли випровадила їх за двері, жваво наблизилась до німця. Той присів на одне коліно.

— Ти приніс мені звістку від мого батька? — вигукнула вона.

— І від ваших синів, милостива пані, — додав німець, підводячись.

— Від синів! — повторила вона, радісно заламуючи руки і підносячи їх над головою. — Розповідай, розповідай мені про них довго, багато…

Вона знову сіла і, спершись на долоні, поглядала то на Генга, то на вогонь, на якому варилось якесь зілля, наповнюючи їдким запахом світлицю.

— Ваш старий батько, — сказав посланець, — кланявся вашій милості. Він вручив мені цей перстень як знак того, що ви можете довіритись мені.

Німець наблизився до неї і трохи понизив голос:

— Доходили туди різні чутки… Батько вашої милості стривожений… Він готовий з людьми прибути на допомогу, якщо вам загрожуватиме яка небезпека… З цим мене й послано.

Жінка нахмурила брови і зневажливо махнула рукою.

— Князь вам скаже сам, чи є в цьому потреба, — мовила вона. — Ми й без допомоги впораємося з дядьками, племінниками і кметами…

Говорячи це, вона ніби мимоволі глянула на вогонь і на зілля.

— Кмети здавна бунтують, але багатьох із них вже не стало. І щодня їх меншає… Ми не тільки кметів, а й взагалі нікого не боїмося, городище в нас укріплене, людей багато… До того ж мій милостивий пан уміє їх як слід використати. Розповідай мені про дітей… Ти бачив їх обох?

— На власні очі, — сказав німець, — прекрасніших молодиків нема у всьому світі… А як вони орудують зброєю і гасають на коні!.. Всі в захваті від них…

У жінки проясніло обличчя.

— Вони могли б уже повернутись додому, — додав Генго, — щоб стати підпорою для милостивого пана.

— Ні, ні! — перебила його жінка. — Ще не час їм повертатись. Я не хочу, щоб вони бачили те, що тут має коїтись, не хочу, щоб так рано втягувались у міжусобиці зі своїми кревними… Незабаром настане мир, тоді ми їх і покличемо… Ах! Я так давно не бачила своїх синів! — додала вона. — Відібрали їх від мене, щоб вони у діда і в наших вчились військового ремесла. Стільки років… То ти бачив їх обох? — знову запитала вона.

— Не раз, — сказав Генго. — Хоч князь Лех і на кілька років молодший, але поруч із братом здається ровесником йому. Обидва сильні й здорові… Кидають списи, як ніхто, з луків стріляють у пташок… Сідають на найдикіших коней…

У матері заблищали очі.

— А гарні ж вони?

— Кращих від них нема в усьому світі! — відповів Генго. — Високий зріст, ясні чола, голубі очі, світле волосся…

На її вустах заграла усмішка, але водночас дві перлисті сльозини покотились по її блідому обличчі. Почалася довга, але вже тихіша розмова, посипались одне за одним запитання… Запав морок, осяяло кімнату світло вогнища, а німець усе ще розповідав і не міг наситити материної цікавості; нарешті вона випровадила його, кивнувши головою:

— До завтра.

Самбору дозволили вільно ходити по городищу і все оглядати. Як тільки вони в'їхали в подвір'я, до нього підбіг Кос, здавна йому знайомий пахолок, і повів його до будинку, в якому містилась дружина. Не було тут нікого, бо одні вояки вартували на валах, другі прислужували в дворі, а треті охороняли греблю; кільканадцятьом озброєним ратникам князь — не без мети — наказав сидіти в бічній світлиці. В нього гостювали кмети. Кос так само