Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Якийсь неспокій в городищі, вереск і волання біля воріт змушували його якнайшвидше тікати звідси. Чути було довкола плач і нарікання, прокльони й погрози…
Були це родини кметів і владик — вчорашніх гостей в городищі, родини, до котрих вже дійшла звістка про кривавий бенкет…
А натовп збільшувався з кожною хвилиною. Люди погрожували князю кулаками, але він тільки сміявся з їх безсилої люті. Тривало це досить довго, аж поки смерд двох чи трьох обраних не впустив пішими у подвір'я. Вони йшли, плачучи, з непокритими головами, смутно перекидаючись між собою словами; наблизившись до ганку, де на підвищенні стояв князь, вони хотіли звернутись до нього, але той перший заговорив до них:
— За що ж це ви мене проклинаєте? — вигукнув Хвостек. — Я не винен у їхній смерті…
Коли він говорив, під тином, де густо росли лопухи, кропива та лози, щось заворушилось, підвелося… Хтось устав, блідий, як мрець, гойдаючись на потрощених ногах. На обличчі засохла кров, одне око було вибите, і з нього витікала запечена ропа. Він устав, підніс руку, і, ніби йдучи навпомацки туди, де стояли кметові діти, заволав хрипким голосом:
— Він не винен!.. Отрути й дурману нам дав з медом… Нацьковував брата на брата, підбурював і підмовляв, аж поки у нас очі не налились кров'ю і не відібрало пам'ять…
Побачивши під ногами камінь, на якому ще виднілися сліди вчорашньої засохлої крові, він нахилився і, вхопивши його, з усієї сили жбурнув у князя. Незважаючи на свою слабкість, цей чоловік так розгнівився, що кинутий ним камінь, влетівши через вікно в хороми, розбив якесь начиння. В цю ж мить князівська челядь рвонулась до нього, накинула йому на голову зашморг; старий захитався, упав, з горла в нього вирвалось харчання… І кати вже тягли трупа до валів.
Кмети, що стояли тут, побачивши це тіло біля ніг своїх, з грізним бурчанням відступили і, ніким не затримувані, повернули назад до моста, де на них чекали коні і люди; незабаром весь їх гурт з криком віддалився від городища. Тільки залишилося кілька жінок, що хотіли забрати тіла замордованих. Тепер з городища на греблю висипала челядь, — не для того, щоб їм допомогти, а щоб запримітити молоденьких. З них дві чи три, незважаючи на благальні зойки, було втягнуто на подвір'я; князь бачив, що витворяло його вояцтво, і лише посміхався.
Незабаром усе затихло… Тільки внизу, біля греблі, жінки відносили тіла, викинуті хвилею на берег, або ж на човнах пливли до трупів, що видніли удалині.
Генго квапливо нав'ючував на коней рештки свого товару і майна, щоб якнайшвидше вирушити з городища. Він і Герда, який ще більше злякався, ніж батько, поспішали, щоб до полудня вибратися за вали. Тут вони й натрапили на Самбора, що саме чекав на них. Смутний і заклопотаний, наблизився він до Генга. Спочатку озирнувся, чи їх, бува, з челяді хто не підслуховує.
— Добродію, — звернувся він, — мені здається, ви непогана людина… Скажіть, чи не вертатиметесь повз двір Віша?
Не сміючи чи, можливо, не бажаючи говорити, Генго кивком голови ствердив його здогад.
— Передайте поклін від мене, — додав він. — Я сумую за ними, хоча тут і не бракує розваг і добре в князівському замку… Чого, чого, а сміху досить! Отож розкажіть їм, що ви бачили і як ми тут справляємо учти… Вони будуть раді, що мене віддали сюди. Я втік би назад — ні мур, ні вода, ні колода мене тут не затримали б, якби не було так весело… Розкажіть, — повторив він, — усе, що бачили…
Генго позирав то на нього, то на городище й вежу, то на своїх коней, міцніше підв'язав сакви; йому хотілося якнайшвидше вирватися звідси, але він мовчав, боячись власного голосу, і лише кивав головою.
— Скажіть там, — додав Самбор, — що вчора багатьох кметів не стало… І який їм чудовий справили похорон… Обіцяють нам, що так буде щодня…
В льоху під вежею, окрім племінника з виколеними очима, сидить ще кілька кметів… І на інших прийде черга…
Генго, що все кивав головою і щораз неспокійніше оглядався навколо, дав нарешті знак хлопцю, щоб він відійшов.
— Ти бачив і чув, — промовив він до Герди, — що коїлося в городищі… Я радив тобі мовчати і не виказувати мову матері. Мовчи ж і тепер… Вдавай із себе німого…
Вони попрямували до Вішового двору. Дощ не вщухав. Коні сковзались, вершники мусили їхати повільно; лише ополудні вони помітили дим і засіки, а на галявинах — кобил; їх саме доїли жінки, відганяючи лошат.
Віш стояв на високому березі річки, біля нього на сторожі сиділи собаки. Німець здаля привітався з ним, і старий відразу ж рушив їм назустріч. Пси хотіли було кинутись на чужинця, та Віш їх відкликав і, пригрозивши, змусив замовкнути. Пси слухняно пішли за ним. Очі старого дивилися з цікавістю; Віш ніби був здивований, що німець повернувся з городища живий і здоровий… Кидав погляд то на нього, то на сакви і коней.
— О, ви надто швидко повернулись, — зауважив він, усміхаючись. — Чи пощастило вам там?
— Е, не було чого там довго робити, в тому городищі, — озвався Генго. — Ваш хлопець вітання вам передавав… Йому добре там…
— Молодому скрізь добре, — озвався господар і зітхнув.
З відповіді німця видно було, що він не мав бажання багато говорити. Віш задав йому кілька обережних запитань і, одержавши короткі відповіді, замовк.
У воротях молодого хлопця парубки привітали як знайомого і повели разом з кіньми до навісу. Герда, ніби охоплений лихоманкою, все ще тремтів від учорашнього страху та сьогоднішнього холодного дощу. Всім стало жаль його. Один з хлопців, не знаючи, що він розуміє мову, взяв його за руку і майже силоміць ввів до хати, де від самого ранку палав ясний вогонь. Жінки саме місили тісто, просівали борошно, а слуги, співаючи, крутили жорна.
Не було на полі і вдома такої роботи, під час якої,
