Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

— То я вас на вірьовці потягну до городища, — сказав він.

— Хоча я й вільний кмет? — запитав спокійно господар.

— А мені що до цього! Князь наказав.

— Так, так! — замислено промовив Віш, дивлячись у землю. — Ось які він звичаї запроваджує! Дивіться ж, щоб вас кмети на посторонках не потягли, як їм терпець урветься.

Посланець змовчав.

— Не перечте, — тихо прошепотів він. — Князь тепер дуже сердитий… Уві сні, коли ляже у себе під навісом, скрегоче і клацає, як вовк, зубами. Кметам усе погрожує. Тож дайте мені замість двох чоловік одного і шкуру на кожуха. В мене був добрячий, та порвався на службі.

Господар, замислившись, довго стояв на подвір'ї, потім кивнув смерду, щоб той ішов з ним. Вони повернулись у хату. Старий сів на лаві, поставив між ноги костур, сперся на нього руками і, ніби шукаючи жертви, почав оглядати своїх хлопців.

— Гей, Самборе, — звернувся він до юнака, що стояв за громадкою і сміявся разом із слугами. — Самборе, а йди-но сюди.

Почувши своє ім'я, хлопець випростався і підійшов до старого.

— Ти не дуже охочий працювати у полі та й у дворі також, — промовив до нього Віш, — більше лежиш та співаєш, ніж працюєш. Може б, ти перейшов на легкий хліб, озброївся б мечем та інших підганяв; встромив би в шапку пір'їну і хизувався б своєю вродою? Чи не бажаєш піти служити у князівський двір?

Захоплений зненацька, юнак, недавно веселий, раптом спохмурнів.

Окинувши неспокійним поглядом присутніх, Самбор побачив, що смерд дивиться на нього з великою цікавістю; його охопила тривога, і він упав перед старим на коліна.

— Ох, батьку! Навіщо ж ви мене віддаєте в неволю? — вигукнув він.

— Яка ж це неволя? — урвав його смерд. — Будеш воїном. У князя краще, ніж тут, а як сподобаєшся йому, то ще хтозна-ким станеш.

Віш погладив хлопця по голові.

— Мусить один піти за всіх, — сказав він, — тепер, Самборе, твоя черга.

Стара Яга, що стояла віддалік, заламала в розпачі руки; хоча парубок і не був її сином, але виріс у їхній родині, і вона його любила, як свою дитину.

Інші хлопці, стривожені цією звісткою, відступили в куток; вони також спохмурніли. А смерд поклав на плече Самбору широку долоню, ніби той став його власністю.

— Підеш з нами, — сказав він.

Підвівши очі, хлопець зустрівся зі спрямованим на нього поглядом Віша, поглядом, зрозумілим тільки для них обох. Самбор заспокоївся і встав; був ще смутний, але мовчав і не нарікав уже на свою долю.

Коли б хтось прислухався до схлипувань, що ледь чутно долинали з комірчини після того, як вбігла туди, заламавши руки, Яга, він збагнув би, що це, мабуть, голосять жінки за Самбором. Але ніхто не наважувався голосно ридати, щоб чужинці, бува, не почули жіночих голосів і не здогадались, що від них ховаються. Прибулому смердові та його людям ще принесли попоїсти; а коли пиво допили, всі пішли відпочивати. Віш повів гостей у простору повітку на сіно. Обіч стояли німецькі коні. Німця також впустили сюди; не дуже турбувались про нього, і він примостився на ночівлю поблизу них.

Господар із Самбором залишились на подвір'ї самі. Хлопець хотів було почати розмову, але старий дав знак, щоб той вийшов з ним за ворота, і вони рушили на берег річки. Над лісом сходив місяць. Старий сів і довго мовчав. Щебетали соловейки…

— Не плач і не нарікай, — почав тихо Віш, — ніхто не знає, яка кого доля чекає. Вони хотіли взяти одного з вас, та я й сам їм дав би… бо мені це потрібно. І не тільки мені, але й іншим.

— А чому саме я повинен іти? — боязко запитав Самбор.

— Бо ти розумніший від інших, — промовив старий, — бо маєш гострий зір і за словом у кишеню не полізеш, бо нас більше шануєш, ніж будь-хто, бо я тобі довіряю і люблю тебе. Ти чужий, але для мене як рідний син… Я послав би когось із синів… та вони обидва орачі, землероби, мисливці і бортники… А ти любиш не тільки співати, але й думати вмієш.

Віш замовк, вслухаючись у вечірню тишу, а потім, понизивши голос, промовив:

— Слухай, Самборе, я не на згубу тебе посилаю, а з потреби. В нашім краї назрівають великі події, князі хочуть нас за чуприну вхопити, в невольників постригти й понімечити. З німцями злигуються… Нам це вже набридло… Ми нічого не знаємо, що вони там роблять, аж поки всім на шию надінуть хомут. Ти їдь, придивляйся, наставляй вуха. Ми повинні знати, що в них діється. Тому я тебе й посилаю туди… Закрий рот, відкрий очі, будь слухняний… Кланяйся низенько… але про нас не забувай. Якщо часом хтось прийде, несучи в руках горнятка-близнюки, і передасть поклін… ти розповіси все, що почуєш. Настав час… Настав час… Або Лешки нас уярмлять, або ми їх виженемо і видушимо всіх до одного. Тільки ж — тсс…

Старий приклав пальця до вуст. Самбор наблизився до Віша і обійняв його коліна.

— Ох, — сказав він, — важко мені йти між чужі люди і кидати вас. Я думав, що з вами проживу весь свій вік.

Віш перебив його.

— Ти не назавжди йдеш туди, — тихо сказав він, — як настане пора, ми дамо знати тобі, і ти повернешся… Багато чого навчишся там, побачиш, довідаєшся, адже тебе там не будуть стерегти… На Купалу і на Коляду тобі дозволять прийти до мене… а від городища до нас не так уже й далеко.

І він погладив його по голові… Але Самборові, незважаючи на умовляння, важко було на серці.

— Батьку мій, — смутно прошепотів він, — все, що ти накажеш, я виконаю. Але тут я був вільний, а там чекає мене неволя й небезпека. У вас ми всі діти, а там будемо невольниками. Гіркий той хліб, який доводиться їсти в неволі.

Віш ніби не хотів і слухати тих скарг і не відповідав на них.

— Дивись і вчися, — повторив він, — і все запам'ятовуй. Нам усім загрожуватиме неволя звідти; якщо ми не подумаємо про себе. А хто з нас знає, що в тому вовчому лігві готується? Жоден з кметів не має там своєї людини. А я посилаю тебе — будь там моїми очима. Князь — лиха тварюка, любить, щоб йому кланялись, тож кланяйся, заслужи ласки, і ніхто не буде критись перед тобою. Там часто п'ють, а в п'яного завжди на яздщі те, що в тверезого на думці.

Старий шепотів щораз тихіше,