Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Смерд біля воріт зліз з коня, його люди — також; двоє з них повели Генга, глузуючи з нього, штовхаючи й б'ючи. Руки в німця були зв'язані позаду вірьовкою, кінець якої тримав один з пахолків. Коні були пущені під навіс, а люди пішли прямо у двір. Тут Яга привітала їх поклонами і запросила до хати.

Старий Віш був замислений і похмурий. У хаті стало гамірно, коли втиснулись до неї чужі люди. Смерд зайняв місце господаря. Вони хотіли промочити собі горло і зажадали пива й меду, і їм відразу ж усе подали. Господар мовчки сів оддалік на лаві.

— Ну, господарю, — озвався смерд, — ти вже, певне, знаєш, чого ми приїхали?.. Тобі належить сплатити князеві данину…

— А хіба давно ви її збирали? — пробурмотів старий.

— Ти що, хочеш рахуватися з нами? Кмет із князем? — засміявся смерд.

— Князь із князем, бо я тут, на цій землі, князь, — мовив Віш. — Шкуру з нас дерете — ось як ви нас обороняєте!

Смерд знову хотів засміятися, але коли глянув на старого, швидко в нього відпала охота, і він якось споважнів.

— Пийте собі на здоров'я, я вам одного зичу, — додав старий, — а потім поговоримо про справи.

Князівський прислужник, поміркувавши трохи, полагіднішав; потім ковшем зачерпнув пива з цебра і жадібно вижлуктив його. Супутники почали також черпати дзбанами й пити, щоб вгамувати спрагу. Генго, зв'язаний, стояв біля порога. На хвилину запала мовчанка, тільки чулося гучне сьорбання. Нарешті смерд витер вуса і звернувся до німця:

— Де твої коні й сакви?

— Я разом з ними з'явлюся завтра перед князем, — сказав Генго, — прошу вас, залишіть мене в спокої.

— Я зроблю з тобою, що схочу! — вигукнув смерд.

Віш хотів був захищати чужинця, та ось Генго, зі зв'язаними руками, тягнучи за собою вірьовку, квапливо підійшов до смерда, що сидів на лаві, нагнувся до нього й почав жваво і довго щось нашіптувати йому. В очах німця не видно було страху… Коли він говорив, лице князевого слуги мінилося: спочатку нахмурилось, а потім проясніло. Він подивився скоса на німця, похитав головою і звернувся до своїх людей:

— Розв'яжіть йому руки! Він поїде завтра з нами, ми з ним розправимося в городищі.

Звільнившись у такий чудесний спосіб від вірьовок, що перечавлювали йому руки, Генго, похнюпивши голову, сів у кутку. Смерд, вже щось інше маючи на думці, звернувся до старої Яги:

— Гей, мати, а де ж це ваші невістки й дочки? — спитав він. — Ми б радо на них подивились, у них гарненькі личка.

— Тому й не покажуть їх вам, — втрутився в розмову господар. — Що вам до них?

А Яга додала:

— Нема їх від самого ранку. Вони пішли в ліс по гриби, по рижики, мабуть, і на ніч не повернуться.

— У ліс! — засміявся смерд, а вслід за ним зареготали його супутники, повеселішавши від пива. — А шкода, шкода, що ми їх по дорозі не зустріли! Було б із ким розважитися, хоч би й до завтра.

Віш скоса глянув на того, хто говорив, і в старого усміх завмер на вустах.

— Якби при такій розвазі, — сказав він, — вас застав їхній батько або мати, ви б навіки залишились у лісі і ніколи з нього не вернулися б.

Він тихо й похмуро промовив ці слова. Смерд, почувши їх, насупився. Його супутники знову почали підходити до бочки з пивом, та й він мовчки також повернувся до неї. Тим часом у розмову встряли й сини Віша, підсунулася до них і Яга, а Віш підійшов спочатку до вогнища, потім до дверей, напився з цебра води. Тут поблизу сидів розв'язаний Генго; господар дав йому знак, і вони вийшли разом у сіни.

І слова не промовивши, старий показав німцеві рукою на двері й ворота, даючи зрозуміти, щоб той тікав, та німець, озирнувшись, прошепотів йому на вухо:

— Я їх не боюся, нічого вони мені не зроблять, з ними я дістануся до князя. Але я всього товару не візьму з собою, щоб не возитися марно з вантажем.

Віш здивовано глянув на нього.

— А чому ти не хочеш тікати? Чого під моїм дахом має спіткати тебе нещастя?

Генго захитав головою і хитро посміхнувся.

— Я не боюся — нічого вони мені не зроблять… Я відкуплюся від них, будьте спокійні, тільки залишу у вас одну сакву.

Господар мовчки погодився, і німець у цю ж мить подався до навісу, звідки через хвилину один із челядників виніс набитий крамом мішок, — вони його захопили в коморі. Подякувавши господареві, Генго повернувся в хату і знову сів у своєму кутку — раніш, ніж помітили його відсутність.

У світлиці було гамірно, лунав сміх. Смерд, випивши пива, повеселішав, почав жартувати зі старою бабою, а його товариші, вторуючи йому, голосно реготали. Це продовжувалось аж до ночі; принесли сухих скіпок і, увіткнувши між каміння, запалили, — в хаті стало видно. Смерд почав роздивлятись, чи нема Віша.

— Де господар? — спитав він.

Старий стояв біля порога; Яга штовхнула його, і він нехотя зайшов у світлицю. Йому, видно, не подобались гості.

Побачивши старого, смерд устав, наблизився до нього і кивнув, щоб той вийшов надвір.

— Мене князь послав до вас і до інших кметів та жупанів, — сказав він. — Низько кланявся вам і зичив здоров'я.

Старий схилив голову і стривожено провів зморшкуватою долонею по сивому волоссю.

— Те, що ласкаво вітає мене, — зауважив Віш, — ще не все. Як він так зичить здоров'я, то, мабуть, чогось жадає, інакше б не згадав про кмета..

Смерд звів брови.

— Нам дуже й дуже бракує людей, — мовив він, — ви мусите послати в князівську дружину когось із своїх. Адже вона і вас, і землю вашу захищає.

— Що ж це? Війну думаєте затівати? — спитав Віш.

Ми нікому не думаємо оголошувати війни, але в городищі люди завжди мусять бути напоготові. Для оборони, — сказав смерд. — Двоє в нас померло від пошесті, одного звір роздер у лісі, а одного князь убив. Отож дам люди потрібні… У нас непогано живеться… Вояцтво не голодує, їсть разом із князівськими псами та цілими днями вилежується на череві. І пива не шкодують. А настане час іти в похід, дещо із здобичі перепаде.

— Або доведеться потрапити в неволю, — додав Віш.

— Якщо не двох, то хоч одного мусите дати, — закінчив смерд.

— А коли жодного не дам? — запитав Віш.

Смерд