Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
— Візьми! — сказав Віш. — Не личить нам за гостинність подарунки брати.
Усміхнувшись, Генго взяв бурштин, подивився на нього й поклав у торбину, яку носив під сорочкою. Але, перш ніж зробити це, непомітно плюнув, щоб відігнати чари…
Раптом Генго взяв з лави два наплічники і з брязкотом підніс їх угору.
— Ось що старому Вішові знадобилося б! — вигукнув він.
— Навіщо? — спитав господар. — Хіба тільки для того, щоб їх мені сини поклали до могили… На війну йти я вже й не думаю, для цього в мене є хлопці дорослі, а дома — навіщо це мені?
— Ви сказали: «До могили», — озвався Генго, — хай вас боги довго бережуть, але ж і в могилу взяти це не завадить… Адже такий у вас звичай, що коли йдуть на вогнище, то при зброї, — а це ж такому багатому кметові, як ви, саме і личить.
Старий махнув рукою.
— Що мені до того! — сказав він. — Хотіти і взяти — легко, але що дати за це? Не дуже ж у нас великі запаси.
— У вас хоч бурштин та хутра є, — вам же й до моря ближче, і з землі ви його викопуєте…
Віш поглядав на двері, чекаючи повернення синів. Незабаром з'явились обидва: один тягнув здоровенний мішок, другий ніс на плечах велику паку різних шкур, зв'язаних головами докупи. Поклали їх на долівці; німець жадібно почав перебирати в мішку, аж очі в нього заблищали. Виймав одну по одній покриті мулом та землею грудочки; де-не-де поблискували надбиті краї. Здавалося, що хтось налив у ці грудочки прозорої рідини, і вона стужавіла, замерзла й перетворилась у блискучий камінь. А шкури забитого взимку звіра так і вилискували; коли німець помацав їх пальцями, не взялася жодна волосинка.
Тепер почали торгуватися мовчки, без слів… Генго відкладав те, що хотів би взяти, старий хитав заперечливо головою і забирав назад. Кілька разів отак перелічували шкури і те, що лежало на столі; прикидали на руках грудочки бурштину, приймали, додавали. То Віш, то німець заперечливо хитав головою. То один, то другий в чомусь поступався, додавав… Торгувались повагом; іноді наставали довгі паузи, і здавалось, що умова вже зірвана; Генго вдавав, що хоче спаковувати свій товар, а хлопці починали складати шкури. Проте не дуже поспішали, і ось нарешті Генго погодився, і вони перебили руки. Обмін відбувся. Віш заходився лічити придбані речі і відразу ж почав їх розподіляти під загальну радість. Всі, дякуючи, обіймали йому коліна. Залунали схвальні вигуки. А німець зв'язував шкури і запаковував бурштин. Піт струмками котився йому з чола; купець напився води і сів на лаві.
— От бачите, — озвався господар, — скільки добра ми вам віддали, а що від вас взяли? Все це вміститься у двох жменях. Чого ж це своє ви так дорого цінуєте, а наше так дешево?
Генго посміхнувся.
— По-перше, — сказав він, — я мало життя не позбувся, везучи до вас цей товар… Для вас піти в ліс на звіра, якого тут чимало водиться, — то забавка, та й бурштин саме море викидає або земля родить…
Віш мовчки слухав. Челядники й сини відступили від вогнища в глиб світлиці і вихвалялись один перед одним подарунками. Жінки поховались у комірчину й перешіптувались між собою. Одна тільки дочка господаря, чарівна Дзіва, з цікавістю виглядала у прочинені двері.
Розмовляли господар з гостем поволі, і всі уважно слухали їх.
— А якщо це так важко й небезпечно, — мовив старий, — то навіщо ж ви мандруєте? Хіба нема у вас своєї хати й поля?
Генго насупив брови.
— А чого ви на лови йдете, хоча звір буває й хижий? Чоловік народжується, щоб жити, і змінити життя не може. Він не стільки ганяється за багатством, як за своєю долею, яка його штовхає світ за очі. Не раз колись цілі народи переселялися зі Сходу… зі своїх старих насиджених місць на нові, — хіба їм там землі бракувало? Отак і мій дух звелів мені блукати.
— А багато ви світу об'їздили? — спитав Віш.
Генго посміхнувся:
— Стільки, що й не пам'ятаю, із скількох річок воду пив, через скільки гірських вершин перебрався. Бачив два моря… А мов стільки чув, не перерахувати… А людей різних…
— Але з усіх народів — наших, мабуть, найбільше, — промовив старий. — Ми, поляни, розуміємо і тих, що живуть над Одрою та над Лабою, і поморців, і ранів, що поселились на Остров'ї, і сербів та хорватів, і моравів — аж до Дунаю… ще й далі. І хто зможе полічити… нас стільки, як зірок на небі.
— Гм! — буркнув Генго, — і нас теж немало…
— І землі для всіх досить, — додав Віш. — У кожного вдома є все, що йому треба, — рідна мати-землиця під ногами, сонечко над головою, вода в струмку, хліб у руках.
Генго мовчки слухав.
— Воно-то так, — нарешті промовив він, — проте одні на одних нападають — і через голод, і від зажерливості, і для того, щоб придбати невольників, якщо їх бракує.
— Це у вас таке чиниться, — перебив його старий. — А ми не прагнемо воювати, бо війною не захоплюємось. Наші боги, як і ми самі, люблять мир.
Німець скривився.
— Хто вам тут що заподіє? — пробурмотів він. — Край у вас широкий, навколо непролазні хащі, увійдеш до вас і не вийдеш…
— І ми, — сказав Віш, — навчились від вас оборонятись і воювати, адже раніше не вміли. Це правда, що там, на Заході, ваші духи кращу зброю кують, але і наш старий камінь та палиця непогано ще служать.
— Ми вже про камінь забули, — промовив Генго, — закопали старі молоти в могили, і їх уже майже ніде не видно. Навіщо тепер камінь, коли легко можна добути метал; наші люди все більше й більше добувають його з печер.
— Та й у нас його досить, нам привозять його з моря та суші — з різних країв, — вів далі Віш, — але ми вчимо дітей своїх шанувати камінь, бо ще перші боги показали нашим прабатькам, як обробляти його. І кожному в могилу кладемо молот, божу камінну сокиру, щоб перед своїми богами нею посвідчився, ким він є і звідкіля йде. Інакше його й не впізнали б. І буде так довіку — в синів та внуків наших.
