Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Герда раз у раз хапався рукою за поранену ногу, відчуваючи, що в нього тече кров, — ніби теплий шнурок в'ється по нозі аж до ступні, збирається в шкурянку і червоними краплинами просочується крізь дірочки. Але скаржитись він не смів; зав'язати рану губкою з дерева або листям, щоб затамувати кров, не було часу. У старого теж показалася кров між пальцями рук. Та він, не звертаючи уваги, обтер її об кінську гриву. Потім, ніби шукаючи місця для відпочинку, почав роззиратись. Видно, ця місцевість була йому знайома. Але нескоро, нескоро сповільнили вони біг коней.
Тут старий зліз з коня, пустив його і, не дивлячись за ним, ліг на теплому піску, втерши з чола рясні краплини поту. Він був стомлений, груди в нього важко здіймались; торкнувшись закривавленими пальцями обличчя, він геть його замазав кров'ю.
Помітивши це, хлопець злякався і скрикнув.
— Що з тобою, Гердо? Ти ж мужчина! Мабуть, твоя мати помилилася, що не надягла на тебе спідниці і не зав'язала тобі на голову хустку? Краплина крові, а стільки страху та галасу!
Тоді хлопець показав на його обличчя.
— Не за себе мені страшно, — сказав він, — хоча в мене і повний шкуряк крові… а за вас, батьку. У вас геть закривавлене обличчя.
Старий подивився на свої руки і нічого не відповів, тільки засміявся. Герда тим часом сів на землю, роззув поранену ногу і почав вичищати шкуряк, потім обтер рану і приклав до неї губку. Старий дивився на нього байдужим поглядом.
Мовчки вийняли вони з саков в'яленого м'яса й коржів, і все це старий розклав на землі. Але спочатку він пішов умитися, зачерпнув долонею води, вгамував спрагу. За його прикладом спустився до води і Герда… І вони мовчки сіли їсти… Коні ліниво паслись на чахлій траві…
Після короткого перепочинку подорожні знову сіли на коней… Старий звернувся до хлопця:
— Про постріли, кров і про все інше — ані слова нікому… Найкраще було б, якби ти зовсім не говорив і вдавав із себе німого… Вони нас німцями називають, хоча ми й розуміємо їхню мову… Слухай, що говоритимуть, це завжди здасться нам, але вдавай, що тобі ця мова чужа… Найкраще мовчати.
Він вичікувально подивився на хлопця, і той ствердно відповів йому поглядом. Вони їхали все далі й далі. Сонце вже поволі хилилося до обрію. Крутий берег річки дихав сирістю, повітря робилось дедалі вологішим, бір огортала сутінь, коли вдалині, над заростями, показався сизий стовп диму… Старий, побачивши його, здригнувся від радості чи неспокою; хлопець також глянув уважним поглядом туди, і вони притишили ходу коней.
Навколо простягався високий і густий ліс; луг біля річки, що плинула вузьким руслом, помітно повужчав. Праворуч виднілася галявина, оточена з усіх боків зрубаними деревами… За нею з якихось куренів і халуп, збудованих з плотви та хмизу і огороджених високим тином, здіймався цей сизий стовп диму…
В міру наближення вершники могли виразно розгледіти будівлі. Вони були розташовані на високому березі річки прямокутником, добре захищені з усіх боків. Від галявини відгороджу вартій їх колоди й тини, глибокі рови й забиті в землю палі. На одній з них стирчав обмитий дощами, побілілий на сонці кінський череп. Хижі були покриті драницею, очеретом і гіллям, стіни виплетені з хмизу. Високо тут підносився хазяйський, з величезних колод, поставлений у зруб, дім; до нього тулилися хліви, складаючи одне обійстя, посередині якого було невеличке подвір'я.
Під'їхавши до огорожі, рудий подорожній притримав коня, роздивляючись, чи нема кого поблизу. Не видно було жодної живої душі. Він ще роздумував, як дати знати про себе, коли на березі річки вгледів діда, який сидів на величезному, що лежав тут споконвіків, камені і давно стежив очима за прибулими. Дід був увесь у білому — в одязі з грубого полотна. Сидів босий, з сивою непокритою головою. Величезна, довга — аж до пояса — борода закривала йому груди. Він тримав у руці білий ціпок. Сорочка, що сягала аж до колін, була підперезана червоним поясом. На старому не було ні прикрас, ні зброї. Біля ніг його лежали два пси, схожі на вовків; причаївшись і припавши до землі, вони налитими кров'ю очима водили за подорожнім… Трусилися, лежачи, і чекали моменту, коли можна буде кинутись… Обличчя в старого було спокійне й поважне; засмагла шкіра здавалась потрісканою, — такою густою сіткою покривали її зморшки. Над сірими очима стовбурчились кущі буйних брів. На сухій, що виглядала з-під сорочки, шиї, — такій же, як і обличчя, покраяній зморшками і коричневій від загару, — випиналися, мов ті вужі, набряклі жили.
В ту мить, коли подорожній помітив старого чоловіка, той саме кричав, піднісши вгору костур, на собак, відганяючи їх назад… Подорожні зупинилися, з цікавістю дивлячись довкола.
— Кланяємось вам, старий Вішу!.. — промовив, не злазячи з коня, приїжджий, ледь схиливши голову, — кланяємось вам! Проженіть своїх псів у двір, бо вони ще розірвуть нас. А ми ж давні знайомі і добрі друзі, хоча й не свої, а все ж не вороги.
Ці слова старий подорожній проказав ламаною мовою полабських сербів, намагаючись вдати з себе доброзичливого.
Старий пильно дивився, але нічого не відказав у відповідь. Він грізно прикрикнув на собак, показуючи рукою на двір, бо вони гарчали й шкірили зуби на прибулих і щомиті готові були кинутись на них. Не хотіли відходити від господаря. Старий сплеснув у долоні. Відразу ж із-за тину показалася стрижена голова якогось парубка. Зрозумівши наказ, він покликав псів, загнав їх у двір і зачинив за ними ворота. Чути було, як вони гавкали і валували в сараї.
— Здоровенькі були, Генго! Чого ж це ви знову так далеко замандрували в наші ліси? — спитав господар.
Рудий не поспішаючи зліз з коня і, передавши повіддя хлопцеві, який залишився сидіти верхи, повагом наблизився до старого.
— Що ж будеш робити? По світу собі чоловік вештається, цікаво побачити, як люди живуть, — почав він. — Та й дещо виміняти можна. Краще ж у мирі собі міняти те, чого в одних є занадто багато, а іншим бракує, ніж збройно нападати й видирати ці речі разом із життям. Я — ви знаєте — чоловік мирний; вожу, кому що треба… аби якось заробити на прожиток…
Старий замислився.
— Небагато у нас на обмін… Шкур та хутер, певно, і ви маєте вдосталь, а бурштину в нас і в самих мало. Не звикли ми до обміну, не дуже потрібне нам те, що ви привозите. І своїм якось
